Розділ 14 Дурні поспішають туди, куди ангели бояться ступити

«Не шукайте злого наміру там,

де все можна пояснити тупістю»
(Н. Бонапарт)

Джул, шістнадцятий день на Острові

Наступні сім діб я провела у відносному спокої, не беручі до уваги виснажливі тренування, якими мене мордував Гайдис: увечері, падаючи на ліжко, я благала лише про одне — ніяких снів, просто спокійний відпочинок. І я справді наче не бачила снів, лише зрідка здавалося, ніби щось марилося — прекрасне й піднесене, але вранці я геть забувала все побачене, коли йшла в новий день із вимученою посмішкою, ані словом, ані ділом не показуючи своєї свинцевої втоми. Мені здавалося, що я перетворилася на робота, який працює на паливі з упертості й хисту. Наставник, вочевидь задоволений моїми — доволі сумнівними — успіхами, більш не турбував підозрами, довірившись мені.

Нікому не сказавши про те, що бачила Лайєна, наприкінці тижня я й сама почала сумніватися, чи це взагалі було насправді — з тієї мізерної інформації, яку мені вдалося витягти з Гайдиса, випливало, що це місце абсолютно загибле, відоме лише за уривчастими записами, залишеними Падшими, які тікали в паніці.

Увесь тиждень йшов дощ, і нам заборонили залишати межі замку: у таку погоду, виявляється, околиці заполоняли водяниці — вкрай неприємні, безтілесні доньки дощу, що залишали на шкірі необачних мандрівників пекучі поцілунки, які згодом викликали гарячку й головний біль. На територію Храму вони залітати побоювалися, тож можна було пересуватися вільно, не наражаючи себе на небезпеку.

Гайдис узявся за мене впритул — визначивши межу, він наполегливо тиснув на неї, змушуючи день у день робити трохи більше, ніж напередодні. Не можу сказати, що мені це не подобалося: з кожним тренуванням я відчувала, що стаю ближчою до мети, і навіть біль у м’язах, що став звичним, приносив задоволення — він означав, що я стаю сильнішою й спритнішою.

Того дня, коли, привчаючи мене вільно володіти лівою рукою, наставник прив’язав мою праву руку до боку, сталася подія, яка мене здивувала — Настоятель, який досі жодним чином не цікавився мною до цієї доби, викликав мене до свого кабінету для, як він висловився, «важливої розмови».

Я шалено нервувала — чомусь здалося, що я не виправдала очікувань і мене вирішили вигнати з Храму, але все виявилося значно прозаїчнішим.

Він сидів біля столу, на якому я помітила овальне дзеркало й блюдо з яблуками. Вікна були закриті кольоровими вітражами, і загалом кімната справляла дуже приємне враження — на відміну від більшості приміщень, які я вже встигла побачити.

— Заходь, — голос Настоятеля пролунав дзвінко й високо — цього разу він прийняв подобу юнака приблизно мого віку, і я не розуміла, від чого залежать ці його зміни. — Сідай біля вікна, я хочу тебе роздивитися.

Я підкорилася й сіла так, щоб, бачачи його, й водночас дивитися надвір — там саме зараз тривала муштра, і Рейнольд із Кромілем із захватом билися навкулачки, вимоклі до нитки й при цьому абсолютно щасливі.

— Я чув, що ти робиш успіхи, — він, узявши до рук невеликий фруктовий ніж, почав зчищати шкірку з яблука, і я мимоволі задивилася на його руки, що рухалися з дивовижною вправністю й грацією. — Гайдис тебе хвалить, та й я сам за вами спостерігав. Ти стаєш граційнішою, зникає незграбність і кутуватість, і, ймовірно, років за два тебе можна буде випускати в місто без побоювань.

— Два роки?! — від здивування й образи я вигукнула це гучніше, ніж хотіла. — Але чому так довго?

— Як ти гадаєш, чому протягом усього подорожування ти спромоглася володіти своєю зброєю і жодного разу не поранилася, знищивши при цьому чимало супротивників? — ігноруючи моє запитання і не відриваючись від яблука, він усе ж кинув у мій бік косий погляд.

— Тому що в мене був меч новачка, зачарований на захист мого життя, і він сам ухвалював рішення, як і коли діяти, — скоромовкою випалила я вже майже завчену фразу.

— Так воно і є, — Настоятель відрізав шматочок яблука, поклав до рота й пожував, заплющивши очі від задоволення. — Але чи не замислювалася ти, що магія меча віддзеркалювала твою власну глибинну магію? Ту, що ще спить і яку ми з тобою маємо розбудити. Поглянь на них, — із лукавою усмішкою він кивнув у бік вікна, і я слухняно обернулася. — Удвох у них не набереться й третини того, що носиш у собі ти, і коли твоє навчання буде завершене, жодного з них ти, ймовірно, навіть у зброєносці не візьмеш.

Я, мов зачарована, дивилася на дощові краплі, що стікали різнокольоровим склом, надаючи картині особливого шарму, аж раптом сталося дещо, що назавжди змінило моє життя: ліва рука, яка досі спокійно лежала на коліні, раптом сіпнулася, здіймаючись угору, а голова разом із корпусом зробила стрімкий ривок — ухил ліворуч. У ту ж мить повз мене, тонко свиснувши, пролетів той самий ніж, яким Настоятель чистив яблуко, і я, не замислюючись, що відбувається, впіймала його на льоту за руків’я, а вже за мить, злякавшись власного вчинку, розтиснула пальці, відкидаючи його подалі від себе.

Настоятель задоволено усміхався, не кажучи ні слова, але його погляд був більш ніж промовистим — провокація, а це, без сумніву, була саме вона, спрацювала так, як він і розраховував. А я ж замислилася: а що було б, якби я не впіймала зброю? У замку ж немає лікарів, немає навіть відповідних зілль, не кажучи вже про сувої воскресіння — що б вони робили, якби ніж перерізав мені артерію? Я б зараз лежала в калюжі крові, швидко згасаючи, а Настоятель жував би яблуко з мудрим поглядом?