Розділ 13 Той, хто став в'язнем власних пристрастей, не може бути вільним

«Не давай повної волі своїй уяві.

Вона породжує чудовиськ.»
(Піфагор)

Лайєн, п’ятнадцятий день після кораблетрощі

Повiки — важкі, налиті свинцем, непідйомні. Усе тіло — чуже, нерухоме, кам’яне мов скеля. Навіть дихання — і те не його. У вухах — часті перестуки: певно, в сусідньому приміщенні оселилися гноми-ювеліри, що вже кілька годин поспіль цокають своїми малими молоточками, грануючи каміння або надаючи металу потрібної форми…

Що з цього вийде? Можливо, перстень, який дарує майже повну невразливість власникові. Або амулет, що підсилює магічні закляття. Чи підвіска на пояс — аби ноги ніколи не знали втоми.
Ніхто не знає, що народиться. Навіть самі творці. Бо все залежить не стільки від уміння ювеліра, скільки від самого каменя…

Камінь… У нього був камінь — прекрасний аметист, так дивовижно повторюючий колір його очей. О, він був могутній, той камінь. З його допомогою можна було здійснити дуже багато: наприклад, вивільнивши його силу, надати тілесності тому, хто проклятий бути вічним духом… тому, хто, вирвавшись із Тіні, тепер вільно мандрує світом, множачи горе й біль, пожираючи їх і не здатний насититися…

Лайєн не знав, як довго перебував у полоні — годину, дві, тиждень чи вічність. Разом із відчуттям власної тілесності зникло й відчуття часу, і без того розмите для ельфів. Було дивно не відчувати себе, тоді як зовсім недавно — чи давно — власна шкіра притискала його до землі. Тепер же він ширяв над твердинею, немов безтілесний дух, але водночас був скутий чітко окресленими межами, встановленими тюремниками.

Панувала гнітюча тиша, і лише на самій межі свідомості, а може й за нею, ельф чув навіть не звук — тінь звуку. Легкі перестуки, що то частішали, то затихали, наближалися й віддалялися.
Згодом Лайєн зрозумів: якщо він хоче повернути себе собі, мусить іти на цей звук, бо він — єдине, що пов’язує його з тілесним світом, світом живих, дихаючих, теплих істот, а не зі світом духів, які, не маючи змоги вирватися, озлоблюються настільки, що зрештою бачать сенс існування лише в одному — шкодити всьому живому.

Блукаючи закутками власної свідомості в спробі знайти джерело перестуку, ельф збагнув, що сам і є цим звуком. Він лунав із грудей, з того місця, де билося серце, і був нічим іншим, як його власним пульсом.
А якщо серце б’ється — це означає лише одне: він ще живий. Він істота з плоті й крові, що, струмуючи жилами, гнана невпинною роботою виснаженого м’яза, доходить до вух і тремтить у них, повертаючи бранця до свободи.

Вхопившись за цю нитку, ведений жагою життя, ельф почав витягати себе з дна колодязя, куди його занурила чудовиська магія Падших. Він навіть уявити не міг, наскільки далеко вони просунулися в умінні керувати іншими — аж до повного знерухомлення й позбавлення волі.
Вочевидь, цьому сприяло й те, що, неконтрольовані, тихі протягом останнього тисячоліття, вони максимально зблизилися з Неназваним і, віддаючи йому себе, проростали ним, роблячи одне одного сильнішими.

Тіло поверталося поступово — поколюванням у кінчиках занімілих пальців, болем у затерплих м’язах спини і, зрештою, різзю в очах від повернутого зору. Насилу повернувши голову, Лайєн відзначив, що Падші, не покладаючись лише на магію, ув’язнили його в мішок, сплетений зі слабо світних коренів і, до того ж, під землею: кілька черв’яків-світляків безсоромно підповзли до підборіддя полоненого, змусивши його гидливо здригнутися.

Скинувши з грудей комах, ельф прискіпливо оглянув свої нігті й звернув увагу, що вони майже не відросли. Це означало, що в полоні він перебував не більше двох діб. Отже, не все так погано: так, він учинив безрозсудний крок, але дізнався головне — Неназваний набув плоті, підкоривши собі частину його власної, лайєнової, душі, яку мати поставила на кін того дня, коли разом із хором прибічників пробудила Зло.

Потрібно було попередити друзів: прийнявши його подобу, Неназваний міг накоїти багато лиха. Залишалося дрібне — вирватися з полону.

Тихо тішачись тим, що ельфи, на відміну від інших розумних, здатні повністю контролювати власні організми, Лайєн, сівши, почав обмацувати вузлуваті стіни своєї імпровізованої темниці, намагаючись достукатися до душі того дерева, яке так пильно його стерегло. Та рослина, вже просякнута ненавистю до Вищих ельфів, лише зловісно бурчала у відповідь, не бажаючи відпускати здобич.

Обшукавши себе, Лайєн здивувався недбалості тюремників: вони не потрудилися його обшукати, забравши лише те, що було в кишенях, і не помітивши ані тятиви за халявою чобота, ані стилетів у підошвах — трюк, який він завжди використовував, купуючи нове взуття.

Він міг би спробувати розпалити вогонь — кресало й досі було в ремені, а розпороти його — справа кількох секунд. Та він не хотів завдавати болю дереву — хто зна, на що воно здатне. Скоріш за все, тюремників узагалі не турбувало життя бранця: мати, втративши будь-який зв’язок із дійсністю, вже забула, що в неї був син, визнавши своєю родиною лише того, хто прийняв його образ.

Притулившись спиною до кореня, Лайєн спробував намацати свою магію — ту, що завжди жила в ньому, дозволяючи бити без промаху й відчувати здобич і небезпеку на значній відстані. Але тепер вона мовчала — чи то дерево її гасило, чи то організм був надто виснажений відродженням.

Занурений у себе, ельф не одразу вловив дивний звук, що вплівся в уже звичний шелест коріння та метушню жуків і гусені: скрип розсування дерева й шурхіт осипаної землі. Не встигнувши здивуватися, він побачив просто перед очима тонкі, забруднені землею пальчики, які, несподівано міцно вчепившись у коріння, розсунули його так легко, немов те було з павутини.