Розділ 12 Найвеличніші пригоди нічого не варті, якщо їх ні з ким розділити

«Ну от, вас тільки-но познайомили, а ти на нього вже з ножем! Уносіть окіст!»
(Л. Керролл «Аліса в Задзеркаллі»)

Джул, дев’ята доба на Острові

Гидке відчуття чужого, неприязного погляду не відпускало мене навіть тоді, коли ми, вийшовши за ворота замку, відійшли вже досить далеко. Я весь час озиралася й здригалася, чим привернула увагу супутників.

— Тебе щось тривожить? — Рейнольд, насвистуючи простеньку мелодію, зупинився й уважно на мене глянув. — Ти якась смикана, насторожена. Якщо переймаєшся прогулянкою, то тобі зовсім нема про що хвилюватися: ми не будемо заглиблюватися й тим паче не поведемо тебе до руїн. Сьогодні просто ознайомчий похід, щоб ти трохи краще розуміла місце, де проведеш невідомо скільки часу.

— Усе гаразд, — я склала руки на грудях і озирнулася. — Просто почуваюся беззахисною. Мабуть, звикла, що меч постійно при мені… а зараз мені його дуже бракує.

— Це хороше відчуття, — несподівано серйозно сказав вічно веселий Кроміль. — Воно означає, що ти справді народжена для воїнства, раз так прикипіла до зброї. У нас у всіх так — або майже так. З тобою все нормально. Ти така ж божевільна, як і ми.

— Тоді чому новачкам не дають нічого, коли вони виходять у місто? — я справді не розуміла. — Я тренуюся дерев’яними муляжами мечів, але не можу взяти їх із собою, коли виходжу за межі замку.

— Щоб ти не наробила дурниць, — Рейнольд нетерпляче махнув рукою, пропонуючи йти далі. — Розумієш, наявність будь-якої зброї — навіть просто палиці — здатна навіяти небезпечні думки про невразливість. І ти, піддавшись спокусі, підеш, наприклад, “на розвідку” в руїни й там потрапиш у пастку і загинеш, бо поряд не буде нікого, хто зміг би допомогти. У підсумку ти втратиш життя, твій клан недорахується бійця, на якого розраховував, а Храм — грошей. Усе дуже просто: той день, коли вчителі дадуть тобі дозвіл носити меч або кинджал поза стінами замку, вважай переломним. Це означатиме, що ти досягла певних висот у навчанні.

— Якось усе складно… Коли я з’явилася в цьому світі, нікого не хвилювало, як я виживу, — я вдивлялася в небо в надії помітити Сірого.

— У сенсі — не хвилювало? — розгубився Кроміль. — Кожен Мандрівник з’являється або в самому храмі Енліль, або поруч із ним, якраз тому, що ви дуже вразливі в цей момент. При вас завжди зачарована зброя на захист, банки із зіллям лікування й відновлення магічної енергії, навіть кілька монеток — щоб, якщо вже зовсім у глушині опинишся, можна було скористатися храмовим телепортатором і полетіти туди, де точно допоможуть. Хіба в тебе було не так?

Я промовчала. Не хотілося розповідати ні про Лайєна, який мимоволі зробив мій шлях до Острова максимально небезпечним, ні про ті випробування, що випали нам дорогою.

Чим ближче ми підходили до лісу, тим слабшав той чіпкий погляд, що не відпускав мене від самого замку. А в перелісок я зайшла вже цілком вільною, не відчуваючи між лопаток пекучого вістря.

— От я не розумію, — після короткої мовчанки заговорила я про те, що давно не давало спокою. — Коли ми добиралися до Острова, я постійно слухала про те, які демони погані, як сильно вони змінюють світ, і що якщо боги підуть — то все навколо порине в хаос і відчай. Але, окрім кількох сутичок (і пару з них ми самі ж і спровокували), я не помітила нічого жахливого. Люди й інші розумні живуть собі, ростять урожай, народжують і виховують дітей, не кидаються одне на одного, як здичавілі — усе доволі мирно.

— Це не зовсім так, — відгукнувся Рейнольд, допомагаючи мені обійти кущ, що незрозуміло звідки взявся просто посеред стежки. — Усе, що ти бачила дорогою, — лише частина картини. Земля занепадає: врожаї мізерні й ледве покривають потреби селян, так що інколи їм нічого продати — вони виживають від літа до літа. Молодь не бачить майбутнього й тягнеться до простих утіх: випивка, бійки, розбоій стають сенсом їхнього життя. Керовані низьким, вони збиваються в зграї й нападають на всіх без розбору — і на торгові каравани, і на простих трударів, відбираючи останні гроші, щоб потім спустити їх у найближчій корчмі. Могутні альянси розпадаються на клани, а ті потроху починають ворогувати — нестача родючої землі та місця під сонцем штовхає на розрив колишніх дружніх зв’язків. Навіть звірі й птахи змінилися: звичайний заєць на твоєму шляху може виявитися одержимим і спробувати тебе вбити.

— Я правильно розумію, що завдання демонів — перетворити весь світ на безживну пустелю? Але який у цьому сенс? — я таки оступилася й ледь не впала, добре, що Кроміль підтримав мене; він увесь час мовчки йшов позаду, страхуючи мою спину.

— Ні, їхнє завдання інше. Як усі ми потребуємо їжі, так само й вони, і боги. Але якщо останні живляться захопленням і вдячністю, то першим подавай страх, жах і поклоніння. Коли вони покінчать із цим світом, то, не наситившись, а лише розпаливши апетит, підуть завойовувати й інші світи — може, навіть зазирнуть у той, звідки ти родом… — Рейнольд раптом зупинився й ухопився за короткий кинджал на поясі. — Тихо. Я щось чую — і воно явно не налаштоване дружньо!

Дивно, але я так звикла до розміреного життя на Острові, що чомусь зовсім не чекала нападу. Навіть ранкова історія з птахами мене нічому не навчила — дарма.

Моїх ніг лагідно торкнулося щось м’яке й гнучке, обплутуючи обережно й легко, наче павутинням. А коли я, нарешті відчувши небезпеку, спробувала вирватися, мене збили з ніг різким ривком і потягли крізь кущі в глиб лісу. Усе сталося так швидко, що ніхто не встиг зреагувати, і все, що мені залишалося, — чути стихаючу лайку хоробрих “великих воїнів”, які так хизувалися своїми навичками.