Розділ 11 Душі людей, мов у дзеркалах, відображаються одна в одній

«Пізнати самого себе — це водночас і найважче, і найрадісніше; але самих себе ми не можемо побачити власними очима: щоб побачити обличчя, ми дивимося в дзеркало, а щоб пізнати себе — дивимося на друга.»
(Арістотель)

Лайєн, 13-й день від кораблетрощі

Тієї ночі Лайєн уперше побачив Джул уві сні, і це привело його у стан крайнього неспокою — до своїх сновидінь він завжди ставився з особливою обережністю, адже ніколи вони не приходили просто так. Та й побачене не віщувало нічого доброго: йому явився замок на березі моря — величний і похмурий, прихований від сторонніх поглядів тінню, що нависала, мов кам’яний уступ, і затуляла половину неба. Він бачив, як від того замку в бік сирої громади лісу неквапно рухається світловолоса дівоча постать у супроводі двох чоловіків, які навперебій намагаються продемонструвати їй свою мужність. І бачив кіготь — довгий, загнутий по-пташиному, що завис над цією фігуркою, готовий проштрикнути її, мов колекціонер проштрикує особливо рідкісного й уподобаного метелика.

Лайєн до різі в очах вдивлявся, намагаючись розгледіти того, хто відкидав тінь на замок, — та його образ був надійно прихований від ельфійського зору. Лише на одну-єдину мить, коли грубе полотнище хмар, що затягло небо, розсік клинок промайнулого сонця, він побачив його — і, прокинувшись у жаху та холодному поту, ще довго не міг заснути знову.

На світанку, який, за ельфійськими відчуттями, вже мав настати, він, ступаючи безшумно, щоб не розбудити Н’єрда, чий сон був неспокійним, вийшов із кімнати й рушив кам’яною галереєю — але не в бік міста, а туди, де, на його думку, мав бути вихід і де несла свою безкінечну варту гном’яча сторожа. Глуха, тиснуча туга й невиразні передчуття близької катастрофи розпирали груди, і, щоб вдихнути бодай трохи повітря, Лайєн розстібнув ґудзики сорочки майже до половини, та все одно задихався. Ніколи ще він не був так близько до паніки, ніколи ще не відчував такого сильного бажання вчинити щось відверто безглузде — на кшталт викликати Целума, вирушити на самоті на Розмовляючий Острів, знайти Джул і попередити її про смертельну небезпеку.

Отямившись за кілька кроків до кам’яних сходів, що вели назовні, він зупинився й, притулившись до холодної стіни, замислився. Щось — або хтось — безсоромно намагався підштовхнути його до необдуманого й украй ризикованого вчинку, насамперед тому, що учні Храму воїнів були зобов’язані припинити будь-які зв’язки з великим світом материка, а той, хто порушував цю заборону, виганявся з ганьбою.

— Що зі мною?.. — Лайєн сповз уздовж стіни й, сівши на підлогу, притис долоні до палаючого чола. — Хто мною керує — і коли це сталося?

Побачене уві сні лякало, але значно небезпечнішим було те, що він знав того, хто задумав знищити Джул, — знав і водночас не мав жодного уявлення, як із ним боротися.

— Здається, тобі потрібна допомога, — почув він вкрадливий, тихий голос тієї, чиє ім’я гноми наважувалися вимовляти вголос лише з благоговінням і лише в хвилини крайньої потреби.

Підвівши погляд, Лайєн знову вразився тому, наскільки різними вони були, хоч і пов’язані однією кровью, що текла по їх жилах: Ейнхад і Ерднісс так само мало скидалися одна на одну, як і їхні творіння — ельфи й гноми.

— Чому ж ти мовчиш? — вона сіла навпроти так, щоб їхні очі опинилися на одному рівні, й, наблизивши обличчя до Лайєна, прошепотіла: — Чому ти так боїшся просити допомоги? Ти вже переступив край і падаєш, але тобі все ще можуть простягнути руку. Просто скажи: я не впорався. І все одразу зміниться. Ти ж це знаєш.

— Знаю, — слова давалися ельфові важко; він ніби проштовхував їх крізь заніміле горло, хоча й усвідомлював, що богиня почує його навіть у мовчанні. — Але де ж ви всі були тоді, коли ми так потребували вашої допомоги? Де була ти, всезнаюча, як називають тебе гноми, коли діти твоєї сестри штурмували кам’яні твердині? Адже ви обидві могли зупинити все одним змахом вій.

— Ах, ось про що ти, — тихо й з легкою журбою засміялася богиня, розпускаючи волосся й струшуючи головою зовсім як смертна дівчина. — Не все підвладне нашій волі. Є дещо, що стоїть і над нами.

— І що ж це? — Лайєна тягнуло до неї, та водночас він розумів: його випробовують, і тому залишався сидіти, як умога видсторонено дивлячись на манливе тіло чужої богині, прикрите нині лише її волоссям.

— Це фатум, — прошепотіла Ерднісс, майже торкаючись його губ. — Рок, зумовленість, доля — у нього безліч імен і облич. І дві кості, якими він вершить долі всіх світів, усіх смертних і безсмертних, що їх населяють. А ми лише слідуємо їхній волі, іноді намагаючись вирватися.

Повітря навколо них вібрувало, і в тих коливаннях Лайєнові вважалися гострі гірські піки, пронизані вогняними стрілами; міста, що руйнувалися й відроджувалися; моря, які нападали на сушу, затягуючи в безодню все живе, а потім дарували нове життя мертвим рівнинам. Голос богині то віддалявся, то наближався — оглушуючи, затягуючи, ведучи за собою, позбавляючи волі, залишаючи лише пекуче бажання. Та, розуміючи, що не має права піддатися цій спокусі, ельф, уже падаючи в безодню, витяг із пам’яті стертий образ світловолосої, кумедної Мандрівниці, — і нава зникла.

— Просто звернись із проханням, — Ерднісс стояла навпроти так, наче нічого й не було. — І ми спробуємо противитися йому, щоб допомогти і тобі, і їй, і цьому світові. Тепер я бачу, який ти сильний, і розумію, чому моя сестра так вирізняє тебе серед усіх своїх дітей, вважаючи ще й розумнішим за багатьох. Та чому ж ти не просиш?