Розділ 10. Немає нічого на світі, з чого не можна було б зробити висновок

«Не ходи туди, тебе там чекають неприємності.

— Ну як же туди не ходити? Вони ж чекають!»
(м/ф «Кошеня на ім’я Ґав»)

Джул, дев’ята доба на Острові

За сніданком усі поводилися вкрай жваво — надто багато подій уже встигло статися зранку, щоб залишити хлопчаків байдужими. Спостерігаючи за їхньою гамірною бесідою, я відзначила, що ніхто не висловлює й найменшого занепокоєння щодо подряпин і ранок, лишених птахами, і відчула неприємну заздрість. Хотілося б і мені так само сміятися з того, що сталося, не звертаючи уваги на те, що пів тіла подряпано.

Рейнольд і Кроміль, навпаки, були стримані й задумливі — вони й постраждали менше, та й з віком, видно, втратили бажання сміятися з будь-якого приводу й без нього.

Учителі, як і раніше, відсторонено їли за своїм столом, не втручаючись у розмови й не вгамовуючи тих, хто надто розійшовся. Гайдиса ж ніде не було видно — я відчула досаду: мені хотілося не вибачень, ні, а простого людського «я був неправий» — цього було б досить, щоб зник присмак розчарування, який отруював мені й доволі непогану кашу з якоїсь прозоро-рожевої крупи, і напій, що пах весняним садом.

— Про що задумалася? — Кроміль, закінчивши їсти, штовхнув мене ліктем. — Себе шкодуєш? Кинь це — те, що сталося, взагалі дрібниця порівняно з тим, що ще на тебе чекає, якщо не втечеш.

— То ти хочеш, щоб я втекла? — я фиркнула в чашку, і бризки напою полетіли через стіл просто на Рейнольда. — Не вийде, друже: я спеціально лишуся, щоб тебе дратувати. Так і знай: чим сильніше чіплятимешся — тим довше я тут залишатимуся! До речі, пропозиція прогулятися лісом досі в силі, чи через ранковий інцидент ми її відкладемо?

— Це навіть не інцидент, — Кроміль і далі веселився, тоді як Рейнольд, як і раніше, мовчки витираючи підборіддя, лише поглянув убік. — Так… невеличка сутичка з місцевою фауною. Хочеш пригод — іди в Капище, там такий смі…

Він запнувся й, подумавши кілька секунд, невпевнено продовжив:

— Смілив…иця? Смілив…ище? Смілив…унька? Як правильно буде «сміливець» щодо жінки, а? — він глянув на Рейнольда й штовхнув його ногою під столом. — Ну чого мовчиш? Допоможи!

— У чому? — відповів той, нарешті піднімаючи погляд. — Допомогти тобі ганьбити себе й усіх нас? Ні вже, дякую. Ти й сам чудово даєш раду.

— Ну, коротше, там тобі саме місце, — Кроміль зрештою обійшов незручне слово й знову звернувся до Рейнольда. — А ти чого такий хмурий? Чи мої жарти розуміти перестав?

— Жарт добрий тоді, коли з нього сміються всі, а не так, що комусь смішно, а комусь від того сумно, — відповів той і підвівся. — Джул, якщо ти хочеш, ми, звісно, підемо в ліс, як я й пропонував. Та й щось мені підказує, що ліміт неприємностей на сьогодні для тебе вже вичерпано.

Я не стала казати їм, що, ймовірно, напад птахів спровокував Настоятель — недарма ж він згадав про останнє випробування. Але відзначила про себе: у цьому Храмі відбуваються дивні речі.

— Ну, у ліс — так у ліс, — одним ковтком осушивши кухоль, Рейнольд теж підвівся. — Тільки треба спитати дозволу в наставника. У нас із тобою на сьогодні занять не заплановано, але раптом він щось для Джул приготував?

— Як гадаєте, — пробурмотіла я, колупаючи кашу, — він перепросить переді мною?

— Ні, — в один голос відповіли хлопці й перезирнулися, ніби вирішуючи, хто продовжить.

— Розумієш, усе це — частина процесу твого навчання, становлення як воїна, — після короткої паузи сказав Рейнольд. — Авторитет настоятеля, учителів і наставника — незаперечний. Вони не можуть бути неправі, не можуть помилятися. Те, що ти не скористалася белліарикою, не означає, що в тебе не було такої можливості: гіпотетично вона була. А беручи до уваги, що ти жінка, Мадрівниця, та ще й зніжена донезмоги, вони зробили висновок, що ти могла полегшити свій стан забороненими прийомами. Ти довела, що здолала спокусу, отже, ти сильніша, ніж вони думали. І за що він має вибачатися? За те, що не повірив тобі одразу? А як би ти сама вчинила на його місці?

Я підвелася й, засунувши руки в кишені, стисла кулаки до болю, змушуючи сльози, що підступили, заповзти назад. Тут я не знайду жалю до себе: співчуття — можливо, підтримку — напевне, захист — безсумнівно, але жалю — ні.

— Джул, за пів години чекаю тебе в малому залі, де ми були вчора, — пролунав від дверей владний голос Гайдиса, але коли я озирнулася, його вже не було.

— Ну от і накрилася наша прогулянка, — сумно сказала я, поправляючи сорочку. — А мені так хотілося подихати свіжим повітрям.

— Тобі тут повітря не вистачає? — Кроміль, усміхаючись, обвів рукою приміщення зі стрільчастими, нічим не прикритими, вузькими вікнами.

— Не вистачає, — ризикнула огризнутися я й отримала здивований погляд. — Ти такий душний, що весь час хочеться позіхати від нестачі кисню.

— Нічого собі! — від душі розсміявся Рейнольд. — А в нашої пташки є кігтики! Я б на твоєму місці перестав її під’юджувати — ще трохи, і сам станеш жертвою жартів!

Відсміявшись, він глянув на мене й беззлобно плеснув по плечу:

— Нікуди ліс від нас не дінеться. Та й не думаю, що тренування буде довгим — він вчить, а не калічить. Підемо після обіду, а не після сніданку — подумаєш. Зараз темніє ще не так рано, тож встигнемо нагулятися. Може, навіть до Ельфійських руїн дійдемо: тут навскіс не так уже й довго, години дві.