Розділ 9 Усе — отрута, усе — ліки; і те, й інше визначає доза

«Корінь навчання гіркий, а плоди його солодкі»
(Арістотель)

Джул, дев’ята доба на Острові

Я так давно не була в паралельному світі, що, коли знову перенеслася в однокімнатну квартиру, де мешкала моє альтер еґо, не відразу збагнула, де я. Вона не просто зробила ремонт — здавалося, Юлія вирішила докорінно змінити все своє життя. Нові шпалери, нові меблі, навіть лежанка, на якій тепер гордовито розлігся чимало підрісший димчасто-сірий кіт. Єдине, що лишилося незмінним, — комп’ютер і хирлявий кактус біля монітора. Одразу впало в око й головне, що зазнало кардинальних змін: зникла гнітюча атмосфера похмурого згасання, ніби разом зі старими, темними, важкими меблями та тисненими шпалерами Юлія викинула зі свого дому тугу й відчай і впустила туди надію.

Кіт потягнувся й позіхнув, кинувши на мене байдужий погляд — без жодного сумніву, він мене бачив, але, вочевидь, довіряв, відчуваючи в мені щось від своєї господині. Цікаво, а Юлія цього разу також мене помітить? Відповідь надійшла доволі швидко: повернувшись із кухні, дівчина байдуже ковзнула поглядом по кріслу, на якому я розмістилася, сіла за комп’ютер і надягла навушники. Я була для неї невидимою. Можливо, під час нашої минулої зустрічі кіт зробив щось таке, що привідкрило мене для її зору.

Обережно злізши з крісла, я зазирнула Юлії через плече на екран монітора й анітрохи не здивувалася, побачивши, що вона й досі грає у свою стару гру — це теж лишилося незмінним. Цього разу на її персонажі красувався симпатичний костюм молочного кольору, а на голові — вінок із рожевих квітів, що робило фігурку по-дівочому беззахисною й зворушливою, попри наявність двох півтораручних мечів у руках. Клацаючи пальцями по клавіатурі, Юлія змушувала фігурку рубати мечами якихось потворних істот у кам’яному приміщенні без вікон і дверей, зате у верхньому куті екрана постійно оновлювався таймер зворотного відліку — я здогадалася, що це якесь випробування на час. Позіхаючи, я спостерігала за цим нудним і якимось безрадісним дійством, дивуючись, чим ця гра так зачепила моє альтер еґо, аж раптом щось сталося: коли таймер показав нулі, над фігуркою спалахнуло сяйво, а останній — найтовстіший і найогидніший — монстр вибухнув, розкидавши навколо купу речей, каміння, якихось уламків та іншого мотлоху. Проте моє альтер еґо була надзвичайно щаслива таким перебігом подій і навіть почала наспівувати якусь пісеньку, і перш ніж вона вийшла з гри, я встигла помітити системний напис: ви впевнені, що бажаєте покинути локацію Ельфійські руїни?

Я не встигла як слід здивуватися, як прокинулася — буквально секунда в секунду з тихим стуком у двері. У дверному отворі замаячив мій недавній знайомий — Рейнольд уже був одягнений і, схоже, готовий до будь-яких випробувань. У кімнаті ще не розвіялися сутінки, і я зрозуміла, що світанок щойно настав, але коли ж тоді він прокинувся?

— Ти не зовсім вчасно, — буркнула я, натягуючи куценьку ковдру до підборіддя, — або тут узагалі не заведено спати?

— Заведено, і ти спала вже достатньо, — він знизав плечима. — Нічого страшного, звикнеш і скоро сама прокидатимешся трохи раніше, ніж потрібно. Сьогодні після сніданку пропоную піти з нами до лісу — час уже починати освоюватися.

— А як же тренування? — я відчула приплив натхнення.

— Це й буде твоє тренування, тим паче, що рукам потрібно загоїтися. — Він і далі стояв у дверях і дивився у вікно, аби не бентежити мене. — Я чому прийшов: те, що вчора сталося під час вечірньої пробіжки, — неприпустимо. Я хочу, щоб ти знала: ми всі на твоєму боці. Гаразд, я пішов, а ти збирайся — скоро з’явиться Гайдис і підніме тебе з ліжка за шкірки, якщо не будеш спритною.

Коли він пішов, я, не гаючи часу, схопилася, швидко бризнула в обличчя водою з тазику, привела до ладу зуби й, підв’язавши волосся шнурком, заходилася одягатися. Руки боліли неймовірно — навіть ті м’язи, про існування яких я й не здогадувалася, давалися взнаки. Тканина, якою наставник перебинтував мої кисті, за ніч просочилася сукровицею і прилипла до ран, і тепер, віддираючись, завдавала болю й дратувала.

Не чекаючи персонального запрошення, я спустилася у двір і побачила, що всі вже зібралися, включно з учорашнім неприємним хлопцем, який, угледівши мене, демонстративно відвернувся. Решта, абияк привітавшись, продовжили займатися своїми справами, чекаючи наставника. Не бажаючи виділятися з натовпу, я, кривлячись від болю, зробила кілька змахів руками й підійшла до Рейнольда та Кроміля, які стояли осторонь від хлопчаків. Останній мав заспаний і якийсь нещасний вигляд.

— Доброго ранку, панове, — я спробувала надати голосу якомога більше бадьорості й доброзичливості. Вийшло відверто погано.

— Та якби воно було добрим, то було б чудово, — буркнув Кроміль, оглядаючи мене. — Паршиво виглядаєш, може, тобі додому повернутися?

— У мене немає дому, — я безтурботно знизала плечима, внутрішньо закипаючи. — Тепер цей світ — мій дім, а цей Храм — місце, де я навчуся в ньому виживати. Якщо я так дратую тебе самим лише своїм існуванням, то, можливо, проблема не в мені?

— Ти мене не дратуєш, — він ще більше помарнів. — Я просто не розумію цієї дурниці — дівчині йти в воїни. Я дивлюся на твої руки, і в мене серце кров’ю обливається від жалю. Красива, молода дівчина, а замість того, щоб заміж виходити й усе таке, будеш тут калічитися.

— За тебе заміж, чи що? — я хмикнула, з цікавістю розглядаючи його. — Та й які мої роки, я все встигну. А щодо каліцтва — не можу сказати, що почуваюся аж так погано. Скажімо так: я очікувала гіршого, але помилилася. Єдине — страшенно хочеться їсти, а до сніданку, як я розумію, ще чекати й чекати.