Розділ 7 І зустрінеш ти, коли не чекаєш, і здобудеш не там, де шукаєш

«Дисципліна — душа армії. Вона перетворює нечисленне військо на могутню силу»
(Дж. Вашингтон)

Джул, восьма доба на Острові, вечір

“Знову сходяться раті відступників лютих і темних,
І похмуро зорить те обличчя, що ніччю жахає,
І плоть пожирає нещасних, що в страху безмірнім
До богинь своїх милосердних безмовно волають —
Та не чують їх боги, давно потонулі в безодні.

Але світло в пітьмі запалає від діви прийдешній,
У крОві її шукачем тайних знань пробуджена Іскра,
Егідою стане важка й невідступна хОда Охоронця,
І не здригнеться ксифос в руці, що зміцніла від пісні —
Так станеться в день, коли сонце востаннє над світом зійдЕ.”

(із пророцтва Маїліс, Останньої Знаючої, Ткачихи доль)

Увесь решток дня минув, мов у тумані: сівши на ліжко, я з жахом усвідомила, що підняти себе на вечерю просто не зможу. І було незрозуміло, чого, власне, домагався наставник: із розбитими руками я завтра не зможу відпрацьовувати удари — добре, якщо ложку втримаю. Майже зовсім знітившись і ставши матеріальним взірцем розпачу, я раптом подумала: а що на моєму місці зробив би Лайен, Н’єрд, та ж Еріка? Невже вони отак сиділи б, колисаючи свої забинтовані кисті, й захлиналися внутрішніми слізьми від жалю до себе? Цей Острів напевне таїть у собі стільки загадок і таємниць! А я, замість того щоб уже почати освоюватися на новому місці, хандрю й із насолодою вганяю собі в душу гострі голки туги.

Окинувши поглядом невелике приміщення, яке стане моїм домом на найближчі роки, я помітила дещо, чого напевне не було, коли я заходила: посеред столу лежала квітка. Блідо-жовті, ніжні пелюстки й криваво-червона серцевина водночас і відштовхували, і тягнули до себе. Я підійшла і, взявши її пальцями, що погано слухалися, відзначила незвичайно тонкий, свіжий, весняний аромат: ледь залоскотавши ніздрі, він проник, здавалося, просто в серце. Цей запах був знайомий — приблизно так пахли квіти, що Еріка принесла мені в лісі Темних ельфів, і ще було в ньому щось від здобної булочки, яку купив Лайен на ярмарку. Лишалося загадкою, звідки ця квітка могла взятися в кімнаті: це точно не справа Сірого — велику чорну птицю я б неодмінно помітила. То хто ж вирішив підтримати мене таким простим, людяним способом — так по-жіночому тонко й ненав’язливо?

Цей запах повернув мене до життя, і навіть здалося, ніби біль під його натиском відступив. Та він повернувся — і з лишком — уже за вечерею: як я й думала, ложка норовила вислизнути з пальців, і, трохи помучившись, я зі зітханням відклала її.

— Ти вже сита? — із сумнівом спитав Ґайдіс, дивлячись на мене так, як дивляться на піддослідного кроля. — Маю на увазі: до ранку іншої їжі не буде, і в кімнатах ми не дозволяємо тримати жодних перекусів — навіть хліба.

— Так, усе гаразд, — відмахнулася я. — Після тижня вимушеної дієти мені тепер вистачає й шматочка хліба з краплиною молока.

— Що таке «дієта»? — озвався чоловік, який сидів поруч, і я мимоволі здригнулася від того, наскільки потужним був його голос. — Якесь нове слово — я його раніше не чув.

Я неохоче обернулася. Голос йому пасував: навіть сидячи, він був високий, прямий у спині й мав неймовірно дужі руки — здавалося, такими можна залізо рвати. Риси обличчя видалися мені смутно знайомими, і щось рідне повіяло від цього прямого, солом’яного волосся, світло-крижаних очей та вольового підборіддя. Я збагнула: переді мною — трохи омолоджена версія Н’єрда!

— Це слово з мого світу, — я помітила, що вже всі в залі втупилися в мене, й випростала спину. — Означає, що людина свідомо або за порадою лікарів харчується певним чином, не допускаючи жодної іншої їжі, крім дозволеної.

— Я думав, що Мандрівники не пам’ятають про своє минуле життя, — життєрадісно озвався той, хто сидів поруч із ним, і через стіл простяг мені руку, щоб познайомитися. — Я — Кроміль. А тебе звати Джул, я правильно запам’ятав?

— Усе вірно, — я мимоволі здивувалася, який різкий контраст вони становлять: Кроміль був помітно нижчий і худорлявіший, волосся й очі — чорні, як ніч, а голос — хрипкий і слабкий. — Але інколи щось пригадується — і тоді дивуєш і себе, і всіх довкола. Як оце зараз, — і я, усміхнувшись, обома долонями обхопила кухоль із гарячим напоєм, даючи зрозуміти, що не хочу продовження цієї розмови. Слава богам, то було щось на кшталт хлібного киселю — його можна було пити, а не їсти, інакше я ризикувала лишитися голодною до ранку.

— Болить? — світловолосий, кивнувши на мої перев’язані руки, ледь зморщився. — У мене теж усе боліло в перші дні. Потім звикнеш, а потім біль піде — і лишиться лише бажання робити більше й краще. Просто потерпи. Я, до речі, Рейнольд, із Драконячого архіпелагу.

— А це де? — він мені однозначно подобався. На відміну від Кроміля, який тепер — коли мовчанку між нами розірвали — дивився на мене надто відверто і якось неприємно.

— На іншому краю світу, — Рейнольд усміхнувся й махнув рукою. — Я добирався сюди майже пів року. І це з урахуванням того, що накопичував на дорогу і на сувої телепортації. Тож коли таки потрапив сюди, то зрозумів: я не маю права зламатися й утекти. Довелося терпіти.

— Гарне напуття, — я повернула йому усмішку. — А чому архіпелаг так називається?

Мені подобалося його слухати, і я не хотіла, щоб він замовкав — тим більше, що всі довкола й далі витріщалися на мене, і від цього ставало ніяково: хотілося згорбитися й опустити плечі. Але я змушувала себе тримати спину рівно, а голову — високо.