Розділ 6 Найтемніша година перед світанком

«There's a silver lining to every cloud»
(У кожної хмарини є срібна підкладка. Англ. Прислів’я)

Джул, восьмий день на Острові

Всупереч моїм очікуванням, обід минув спокійно, навіть занадто. Коли я, в супроводі наставника, зайшла до просторої, аскетично облаштованої зали, там уже було чоловік п’ятнадцять: дев’ятеро хлопчаків, не старших за шістнадцять, серед яких я розгледіла свого давнього знайомця; двоє чоловіків старших — років по двадцять п’ять; і четвірка вчителів, які сиділи осібно й чий вік визначити було неможливо. Як пояснив мені півголосом Ґайдіс, це й було все населення замку. Ледь кинувши у мій бік погляди, всі знову втупилися у свої тарілки, зосереджено працюючи ложками.

Запах у їдальні стояв такий апетитний, що мій шлунок, пискнувши, заходився гупати об ребра, вимагаючи підживлення.

— Не поспішай, — з легкою усмішкою сказав Ґайдіс, помітивши, з якою жадібністю я накинулася на густу, масну юшку з якихось розварених овочів і м’ясистих волокон, — інакше з незвички тобі стане зле, а мені ще треба подивитися, на що ти здатна.

— Та ви б мене взагалі не годували, — огризнулася я з набитим ротом, — дивись, і веселіше б пішло.

— Це вимушений захід, — м’яко осадив мене наставник і подав шматок сіруватого, ніздрюватого хліба. — Ми не знали, в якому стані твій організм, тому й годували так, щоб він отримував потрібну енергію, не перевантажуючись. На майбутнє запам’ятай: хочеш стати добрим бійцем — не переїдай, особливо напередодні сутички. Обираючи між кашею або юшкою й шматком м’яса, засмаженого до скоринки, — віддай перевагу першому: так уникнеш помилки багатьох і отримаєш потрібну перевагу. Немає жалюгіднішого видовища, ніж боєць, що переїв: переповнений шлунок тисне на легені, і він не може впоратися із задишкою, змушений робити паузи між заходами. Старайся пити чисту воду або відвари з трав і ягід — не каламуть розум, щоб тебе не могли застати зненацька. Загартовуйся: краще змерзнути — завжди зігрієшся, активно рухаючись, — ніж кутатися в пишне вбрання: заплутаєшся у власних рукавах і пропустиш удар. Спи на твердому — так збережеш гарну поставу, а це найголовніше для мечника. І ще: краще недоспати, ніж валятися в ліжку до обіду, перетворюючи себе на ледаря. Надмірності — будь-які — вороги воїнів.

Я сумно кивала, починаючи розуміти, що оті самі умови, в яких я пробула попередні сім днів, тепер стануть для мене єдино можливими віднині й на найближчі кілька років. А ще мене вразило, наскільки нас мало — всього сімнадцять людей на всю громаду замку. Хіба не замало? А хто прибирає в кімнатах і готує їжу?

Відповідь прийшла одразу — здавалося, Ґайдіс сидить у мене в голові й підслуховує думки.

— До речі, про надмірності, — він неквапно запив юшку чимось, що аж дурманно пахло ягодами. — У своїй кімнаті прибиратимеш сама, як і всі інші учні. Так само сама мінятимеш воду для вмивання — я покажу тобі криницю. Готуємо по черзі — ну, крім учителів, звісно. Але ти, бо ще новенька, від цього обов’язку на перший час звільнена. От ніби й усе, — він відкинувся на спинку стільця й уважно подивився на мене, засунувши великі пальці під ремінь.

Від цього простого жесту мене відкинуло назад — у той самий вечір, коли я щойно познайомилася з Ґаарном: він так само сидів на лаві й вів зі мною неспішну бесіду, поки Сірий лежав у мене на колінах, і все було таким спокійним і безтурботним.

Помітивши, що я похмурніла, Ґайдіс підсунув мені мій кухоль і тихо сказав:

— Найкращі ліки від сумних думок — тренування. І повір: я не дам тобі сумувати.

— Дуже на це сподіваюся, — так само тихо озвалася я й випила запропонований напій. То був ягідний відвар — солодкувато-пряний, бадьорий і освіжаючий. — Скажи, а поблизу є ще живі істоти, чи все населення острова — це сімнадцять людей?

— Та звісно! — він навіть розгубився від такого питання. — Поруч із замком є містечко переселенців із материка: розумні, втомившись від турбот великого світу, пливуть сюди, щоб знайти мир і спокій. Є два селища — звідти ми беремо продукти й одяг. А от зброю й обладунки доставляють із великої землі, разом із новинами. Не поспішай дізнатися все й одразу — поступово освоїшся. Може, навіть знайдеш тут друзів.

— Мені хіба буде дозволено залишати стіни замку? — ошелешено спитала я, пам’ятаючи попередження настоятеля.

— Авжеж, — усміхнувся Ґайдіс. — Ти ж не в темниці. Ти вільна ходити куди хочеш у час, вільний від тренувань, якщо залишок сил це дозволятиме. А от на що ти здатна — з’ясуємо просто зараз, — він рішуче підвівся, жестом запрошуючи мене йти за ним.

Коли я виходила, краєм ока помітила: один із чоловіків глянув на мене зі співчуттям, а хлопчаки, навпаки, заходилися шептатися й хихикати. І це так мене роздражнило, що я вирішила за будь-яку ціну довести всім — і насамперед собі, — що зможу пройти всі випробування, які випадуть на мою долю, і стану гідною випускницею Храму Воїнів, не зійшовши з дистанції завчасно.

Ґайдіс привів мене до невеликого приміщення, в якому не було рівно жодних меблів, окрім дерев’яної полиці в кутку, де на спеціальних розпірках спочивали різні мечі. Жестом наказавши мені стати в середину, наставник підійшов до полиці й, узявши згори дві дерев’яні палиці, простяг їх у мій бік. Сказати, що я в ту мить відчула глибочезне розчарування й образу — це не сказати нічого: адже я вже билася, і вони прекрасно знали про це! Невже вони й справді бояться, що я відріжу собі вуха, незграбно фехтуючи?