Розділ 5 Загнаних коней пристрілюють, чи не так?

«— Завжди тільки завтра, — гірко зауважила вона. — Щастя завжди чекає на нас лише завтра…»

Лайен, день 11-й після кораблетрощі

Лайенові починало здаватися, що він перетворився на звіра, загнаного в пастку: кільце переслідувачів стискалося, а самих їх ставало надто багато. Іноді, особливо в передсвітанкові години, у напівсонному маренні він бачив їхні вишкірені від передчуття здобичі обличчя. Хоча ні — не обличчя, а морди, бо викрадачі облич не мають. Через безперервні телепорти не було можливості нормально вилікувати Н’єрда, добряче пошарпаного в сутичці з демоном, і, побоюючись за й так не надто міцну тілом Мілларґу, одностайно вирішили лишити все як є.

Вже три дні вони, мов зайці, стрибали світом, не маючи змоги зупинитися десь бодай на ніч — надто добру ціну призначили за їхні голови і ті, хто вижив із клану Безликих, і королева Танніола, що втратила сором і совість. Хоча тут навряд чи варто було цілковито довіряти Надірі — королева могла й не посилати її на пошуки особисто: дану нею клятву було не так просто обійти, але вона цілком могла впоратися чужими руками.

— Я так більше не можу, — зітхнув насуплений Ґаарн, коли вони обідали в богами забутому селищі на краю світу. Власник трактиру так ошелешено зрадів, що нарешті з’явилися бодай якісь подорожні, що від радості страшенно тупив і не міг збагнути, чого від нього хочуть. Та нарешті опанував себе й спритно — а головне, власноруч — накрив на стіл, виставивши, певно, найсвіжіше й найсмачніше: кров’яну ковбасу та здобні булочки з часниковим духом, іще теплі, м’яко пружні під пальцями.

— Чого ти не можеш, бородо? — буркнув Лайен, запиваючи здобу кринкою пінника, і втомлено привалився до стіни. — Спробуймо заночувати тут: усім потрібен відпочинок, а Н’єрдові, до того ж, не завадить трохи підлікуватися.

Кочівник, блідий аж до синяви, лежав у кімнаті нагорі — йому пощастило найменше. На відміну від гномки, яка, зазнавши поранення, потрапила під благословення богині, він із розпоротим боком і майже відірваними ногами перенісся в Сльоту, де не було нікого, хто міг би зцілити або бодай якось полегшити його страждання. Коли Лайен дістався села й побачив цього колись сильного й потужного чоловіка, то ледве стримав жаль — такий жалюгідний був його вигляд і стан. Не гаючи часу на розпитування, він всипав йому в рот рештки листя белліарики, а потім почалися стрибки по селах і містечках. І без того невеликі сили глави клану Шукачів танули на очах, і Мілларґа докладала всіх зусиль, щоб утримувати кочівника в цьому світі. Вони не могли перенестися в велике місто, де можна було б купити нормальне зілля зцілення або скористатися послугами справжнього цілителя: Лайен був певен, що в усіх ключових точках їх уже чекали переслідувачі. От і доводилося вдовольнятися малим — у надії, що колись доля занесе їх туди, де можна буде спокійно перевести подих, виходити Н’єрда й, відправивши його додому, думати, що ж робити далі.

— Слухай, гостовухий, — поволі, ніби неохоче видавлюючи з себе слова, знову заговорив Ґаарн, — може, нам поки що сховатися в Дарм Даґі?

Від цих слів Н’Ґраат’С здригнувся і втупився в гнома приголомшено:

— Ти кличеш нас у вашу столицю? Але хіба це можливо? Нікому, крім гномів, не дозволено бачити всі краси підгірного міста, — ретельно вимовляючи слова, промовив орк, та в його голосі затремтів вогник надії.

— Так то воно так, — зітхнув гном, зібравши в жменю бороду й погойдуючись на лаві, — та виходу в нас нема: ви втомлені й вимучені телепортами, з нами поранений — та ще й не остання людина у світі; сподываюсь не відмовлять старійшини, так-то. Та й я право маю вимагати захисту, як що! Племінниця ж бо — вона з Гільдії не виходила, бо й не вступала, через малолітство, а право таке має. Тож пробувати варто, інакше не виходимо ми його, ні, — і він пригнічено похитав головою.

Мілларґа, здригнувшись, благально подивилася на Лайена, готова зірватися й бігти до Н’єрда, та її зупинив його твердий погляд:

— Сиди, не смикайся. Ти сили не відновила — від тебе толку небагато: і йому не допоможеш, і себе загубиш, — ельф розгублено потер скроні. — Треба думати. Чим ми ризикуємо, якщо постукаємо у ворота Дарм Даґа?

— Тільки тим, що нам можуть відмовити в прихистку, і доведеться знову стрибати світом, — знизала плечима Еріка; її змарніле личко втратило рум’янець. — Але я підтримую дядька — я за те, щоб іти й просити допомоги в старійшин.

— Моєї думки можете й не питати, — орк підняв обидві руки вгору, — я одразу сказав: куди ви — туди й я. Тож як вирішите, так і буде. Але зауважу: від нас із Мілі буде значно більше толку, якщо ми зможемо бодай кілька днів побути в спокої — з рясним сном і можливістю торкнутися сил природи.

— Я за відпочинок, — ховаючи очі, прошепотіла Мілларґа, вдячно глянувши на орка, а Лайен відзначив про себе ту ніжність і лагідність, із якою Н’Ґраат’С вимовив скорочене ім’я ельфійки.

— Ну що ж, — нарешті ухвалив рішення ельф, — спробуємо щастя в гномів. Тільки є один момент: як ми туди дістанемося?

— Та якось дістанемося, — опустивши очі, пробурмотів тихо Ґаарн, — є дещо, що я взяв із собою, коли з Гільдії на вільні хліби з племінницею подавався. Вистачить, щоб усім нам перенестися до місця мого народження. Шкода тільки — заряд у нього один. Я тому й не активував його, коли ми в морі борсалися: тоді наше становище не здавалося мені надто хитким, не те що тепер.

— Ти про камінь Мандрівників? — брови Лайена поповзли вгору. — Невже у вас вони ще збереглися?