Розділ 4 Друг не залишить у біді

Назад я поверталася повільно, неохоче, ніби усвідомлення того, що я маю зробити, зупиняло мене, не пускало. Для мене такий вчинок, уже обдуманий і зважений, був логічним і єдино правильним за обставин, що склалися. Та як на нього відреагує Сірий, що лишився сам — на острові, омиваному двома морями, без родини й без друзів? Я не могла його втратити як друга, тим паче що звикла ставитися до нього як до молодшого брата — шкодливого й свавільного, як це й буває в підлітків. Те, що він, кинувши родину і насиджене місце, подався в нікуди за ще незнайомою йому дівчиною, багато говорило про його характер — запальний і схильний до авантюр, — і ця суміш лякала: наданий сам собі, чи не наробить він дурниць?

Тепер, коли морок спав, я бачила, що вежа не така вже й нескінченна, а мої власні покої розташовані в обвідній стіні, найімовірніше, раніше використовувались як кімната відпочинку для варти.

Щойно я зайшла в кімнатку, одразу зрозуміла: він уже знає і про мою зустріч із настоятелем, і про ухвалене мною рішення. Сірий у своєму людському вигляді сидів на стільці в тій самій позі, в якій і я чекала служителів Храму: чемний, пристойний хлопчик, акуратно склавший ручки на колінах, жодним жестом і поглядом не видаючи авантюрного складу свого характеру.

— Тебе прийняли, — він не питав, він стверджував, дивлячись на мене просто й безхитро, — а мені доведеться піти.

— Пробач, — пробелькотіла я, сідаючи перед ним на підлогу, склавши ноги калачиком і поклавши на них руки долонями догори, — вони вважають, що турботи про тебе відволікатимуть мене й робитимуть слабкою. Я з цим не згодна, але не можу диктувати свої правила гри — виявляється, вихід звідси можливий лише один раз, і я вже не зможу повернутися.

— Вони мають рацію, — поважно кивнув хлопчик, — і я знав, звісно, що так і буде. Ти мусиш пройти навчання, а я буду весь час поруч — тут неподалік є село, звідки в Храм надходить провіант, я влаштуюся в трактир: такого, як я, з руками відірвуть, — і чекатиму, поки ти відучишся й повернешся у великий світ.

— Я сумуватиму, — прошепотіла я, відчувши, як серце почало пропускати удари, а очі зрадницьки зволожніли, — у мене, окрім тебе, нікого не лишилося.

— Та я ж буду весь час поруч, — хлопчик знизав плечима, і в його погляді з’явилася знайома хитринка, — я вже вмію закликати духа ворона, тож прилітатиму час від часу, стежитиму за тобою. Ти тільки не надумай ухилятися — щоб нам за тебе не довелося червоніти, — і він хихикнув.

— Так, але на що ти збираєшся жити перший час? — мене щось збентежило в його словах, та я ще не розуміла, що саме. — Я розумію, що як мишолов ти завжди зайдеш собі роботу, але невже ловля пацюків коштує стільки, щоб оплачувати дах над головою?

— Так у мене ж є ось це, — Сірий подивився на мене здивовано, простяг руку й розтис долоню, на якій лежало кілька монеток, що відливали золотом, — ми всі отримали свою плату від Енліль за те, що ти дійшла до Храму й прийняла посвяту. Від неї я й дізнався, що ти погодилася.

— Ми? — я нарешті збагнула, що саме мене збентежило в його словах. — Ти сказав — ми? Тобто хтось іще вижив, окрім тебе? — не тямлячи себе від емоцій, я підскочила й схопила хлопчика за плечі та злегка струснула.

— Ну так, — він подивився з нерозумінням і спритно викрутився, — ти мені боляче робиш! Раніше ти була куди ніжніша, а ти ж іще навіть учитися не почала.

— Пробач, пробач… — я майже танцювала кімнатою від щастя. — Скажи, скажи — хто ще врятувався і де вони зараз?

— Та всі, — Сірий дивився на мене як на божевільну, явно не розуміючи причини моєї поведінки. — Коли ти пішла порталом, демон теж зник — йому потрібна була саме ти, і тільки. Я за тобою погнався, а вони лишилися серед уламків. Невже ти думала, що Лайен такий дурень, аби дозволити себе втопити?

— То ти весь цей час не сумнівався, що вони живі? — я раптом відчула себе дурною: справді, чому я вирішила, що вони загинули?

— Сумнівався, — хлопчик знизав плечима, — але сподівався.

— Отже, ти йдеш? — я, заспокоївшись, сіла на ліжко. — Але навідуватимеш мене у вигляді ворона?

— Так, — поважно кивнув Сірий, — але не часто: мені ж теж треба вчитися, щоб стати тобі гідним супутником і помічником.

— Вчитися? — не вірячи власним вухам, перепитала я. — У кого і чому?

— У Хранителя Світу! — раптом перейшовши на шепіт і озираючись, Сірий підійшов і сказав мені на вухо. — Він мене знайшов, уявляєш? Я думаю, це він допоміг мені так швидко доплисти до острова: по всьому виходило, що своїми силами мені тиждень, не менше, добиратися, а тут — як щось підхопило й потягло, я ледве плавниками ворушити встигав. Уявляєш? А потім, уже тут, почув його голос — він кликав мене, ну я й відгукнувся.

— Він хіба вміє розмовляти? — я згадала бездонні очі того дивного створіння, якому вклонялися всі в печері, й химерний аромат, що від нього йшов.

— Авжеж! — Сірий аж підстрибнув на стільці з обурення. — Та щоб ти знала: всі істоти вміють говорити, навіть квіти й трава! Усе, що має душу, розмовляє — просто ви не вмієте слухати. От хто не говорить — то це нежить: душі нема, значить і слухати там нічого.

— Нічого собі… — тільки й змогла пробелькотіти я, дивлячись на хлопця. — То ти вчитимешся в самого Хранителя? А чого він тебе навчатиме?

— Як кликати сильніших духів, як підкоряти й давати собі з ними раду. Розумієш — кожна тварина має свій норов, і часом буває непросто. Я поки кота нормально кликати навчився — весь змучився. А тепер — раз плюнути, — і Сірий зник, розпавшись сіруватою димкою, а на стільці лишився звичний мені зеленоокий котяра, який тут же взявся вилизувати лапку.