Розділ 3 Про міжкланову політику й не тільки

Таверна гуділа, мов розтривожений вулик, і було від чого — всі прибережні містечка вже встигла облетіти новина про те, що дорогою до Розмовляючого острова каравела «Піснь вітрів» зазнала нападу з боку одного з морських демонів, і тепер рештки її екіпажу повертаються до Айдена.

Лайен похмуро вслухався в безглузді припущення, які висловлювала напівп’яна матросня, й запивав відчай та глуху тугу, що віднедавна оселилася в його душі. Вранці вони висадилися на берег у цьому богом забутому селищі, просякнутому запахом риби й твані, і відтоді він сидів за столом, заливаючи в себе чарку за чаркою, не п’яніючи, лише дедалі глибше занурюючись у безодні, що розкривалися в його свідомості.

Їхній шлях на «Шаленій» тривав майже тиждень — увесь час щось заважало: то шторм, який відносив корабель назад, до місця аварії, то штиль, що три дні виснажував усіх вимушеним бездіянням. Але було в цій довгій дорозі на материк і добре — дівчата й орк повністю відновили сили та здоров’я, а Ґаарн навчився давати раду морській хворобі й навіть пройнявся певною повагою до праці моряків. Нез’ясованим лишалося одне — що з Джул? Прекрасно знаючи, хто такі Шукачі, і безоглядно довіряючи Н’єрдові, Лайен, утім, нервував: він пам’ятав осічку із сувоєм телепортації, яка могла скінчитися кепсько, якби поруч із Джул не опинився Н’Ґраат’С. Але що, як камінь спрацював неправильно й вона не змогла доплисти до берега? Що, як відстань була надто великою і телепорт просто не активувався? Що, як демон узагалі поглинув її ще до того, як вона встигла хоч щось зробити? Забагато запитань і жодної притомної відповіді — було від чого піти в запій. Та напитися не виходило: організм, улаштований так, що просто відкидав від себе все, здатне завдати шкоди, виводив алкоголь потом так швидко, що той просто не встигав потрапляти в кров у потрібних для сп’яніння кількостях.

Лайен сидів важко, опустивши плечі й згорбившись, чого ніколи собі не дозволяв навіть у цілковитій самоті, не те що в таверні, переповненій збудженими моряками. Перед ним стояла миска з общипаною рибою, кілька шматків хліба й кухлики з гномотрутом — частково порожні, частково ще повні. Супутники вже спали — безмірна фізична й моральна втома зламала всіх, навіть залізного Н’Ґраат’Са, який до останнього намагався робити вигляд, ніби все гаразд, і мішком упав на ліжко за першої ж нагоди.

— Сумуєш? — раптом пролунав над головою дзвінкий голос, і, підвівши очі, Лайен із нерозумінням та роздратуванням подивився на ту що наважилась його відволікати: на вигляд дівчині можна було дати років двадцять п’ять, але йому завжди було складно визначати вік людей — надто вже різні вони були. Рудувате хвилясте волосся, недбало й похапцем заплетене в косу, через що деякі пасма вибилися, м’яко обрамляло миле обличчя, ще не позбавлене дитячої припухлості, чуттєві губи й звичайні для людей світло-блакитні, вимогливо спрямовані очі. Зросту в ній було небагато, зате гонору, вочевидь, із надлишком: не чекаючи відповіді, вона нахабно сіла на лаву навпроти ельфа й, не питаючи дозволу, взялася за повний кухлик:

— Я пригощуся?

Лайен підсунув до неї рибу, кивнув половому, щоб приніс ще одну чарку і побільше їжі, та вичікувально втупився в несподівану товаришку по чарці, поглядом запрошуючи її продовжити знайомство.

— Мене звати Файєнна, але для друзів просто Файка, — отримавши мовчазне схвалення, защебетала дівчина, — а тебе як звати?

— Чому ти вважаєш, що ми можемо стати друзями? — Лайен, не змінюючи пози, перетік з однієї ноги на іншу, внутрішньо готуючись до сутички.

— А чому б і ні? — знизала плечима дівчина й узялася за рибу. — Яка смакота… Рік тут живу, а ніяк не звикну до тутешньої їжі.

— Ти не місцева? — трохи схиливши голову, ніби під впливом хмелю, ельф просканував приміщення на предмет підозрілих осіб, однак нічого тривожного не помітив.

— Я з острова, — з легким зітханням відповіла дівчина, закидаючи до рота шматочки м’яса із засмаженою до хрускоту скоринкою, — утекла з дому, коли мені виповнилося двадцять два. Думала, тут життя б’є ключем, а виявилося — те саме, та ще й складніше.

— Чому ж не повернулася? — тепер Лайен уважно розглядав дівчисько, але не знаходив нічого, крім нахабства й рум’янцю, що виступив від випитого.

— Нащо, щоб мені всю голову проїли через самовпевненість — та ще й “із найкращих намірів”? Ну вже ні, — фиркнула вона, наливаючи собі знову, — я краще в шинку підлоги митиму, ніж від туги на острові хирітиму.

— І чому ж там так нудно, якщо на острові є Храм, і, певно, до вашого села час від часу навідуються молоді послушники — розвіятися й гарно провести час? — Лайен відверто насміхався, але дівчина робила вигляд, що не помічає їдкості в його словах. Або й справді проста й відкрита, або перед ним дуже досвідчений супротивник, якого не візьмеш такою примітивною наживкою.

— Та ну їх, — вона відсунула чарку й подивилася на ельфа, — вони всі дурні й надміру пишаються виявленою до них довірою та честю. П’ють мало, їдять іще менше, до дівчат не чіпляються — толку з них, як із п’яного матроса, та навіть менше.

— А який тобі толк потрібен? — Лайен раптом спіймав себе на думці, що його смуток повністю випарувався, витіснений цим живим і яскравим натиском.

— Я пригод хочу, — мрійливо видихнула Файка й подивилася у вікно, — щоб мчати на коні безкраїми степами, а волосся розвівається, і поруч друзі, в руці вірний меч, а лук за плечима. Щоб битви, сутички, крики, а потім на привалі відтирати кров із чобіт і слухати байки бувалих.