Розділ 2 Розмір не має значення

Пам’ять поверталася повільно, хвилями — то цілий день нічого, то ввечері свідомість тонула в туманних образах і незвично звучних словах, значення яких ледь вгадувалося. Дивне відчуття впізнавання й жалю водночас, подібне до того, коли ти тримаєш у руках річ із минулого й не розумієш її призначення, але при цьому відчуваєш колишню значущість для себе.

Ось уже тиждень я була в цьому дивному місці, куди діставалася з такими труднощами, втративши дорогою всіх тих, до кого встигла так сильно прирости душею. Мене не чіпали, не кликали на розмови — просто залишили в спокої, вочевидь даючи час звикнути. Тієї страшної ночі, коли телепорт виплюнув мене на берег Розмовляючого Острова, служки Храму, не кажучи ні слова, лише кинувши побіжний погляд на мою кисть, провели до відведених покоїв і пішли, залишивши на столі окраєць хліба, миску з медом і глечик молока — єдина їжа, яку я бачила тут протягом семи днів.

Умови, як я встигла зрозуміти, були найсправжнісінько спартанські, і мені, не такій уже й розніженій, довелося, проте, звикати спати на голих дошках вузького ложа, ледве прикритого ковдрою, через що зранку нили боки. Погода не тішила — цілими днями мрячив косий, дрібний, огидно сірий дощ, і на підлозі, під вікном, не закритим навіть бичачим міхуром, накопичувалася калюжка, яку доводилося вбирати пристосованою для цього нижньою сорочкою. На всі вмивальні справи мені видали лише один рушник, порошок, яким чистять зуби, і таз із глечиком — не було ні гребінця, ні дзеркала, нічого, жодних надмірностей.

Цілковита ізоляція від світу — раз на день, уранці, в кімнатку завбільшки з наперсток заходив мовчазний служка, чиє обличчя незмінно було сховане під низько насунутим каптуром, ставив на стіл нехитру їжу й виходив. Ні, мене не тримали під замком, я була вільна йти куди хочу, освоюватися на новому місці, але було одне «але» — я не хотіла рухатися. Спустошення, горе, біль поглинули мене без остатку, і єдиною живою істотою, що змушувала вставати вранці з ліжка, була крихітна миша — вона прибігала й вимагала їжі, допікаючи своїм писком.

Дні тягнулися за днями — одноманітні, порожні, холодні. Здавалося, цей холод сковує мене зсередини, виморожуючи думки й почуття. Поступово гострий, ріжучий біль змінився на тупий і ниючий, але з ним принаймні вже можна було жити: він не забивав подих і не сплутував свідомість. Можливо, на це й був розрахунок тих, хто вирішив залишити мене в спокої й не допікати розпитуваннями.

Наприкінці шостого дня я зрозуміла, що так далі тривати не може — час було виходити в люди, проходити навчання, вириватися з кокона розпачу й скорботи, в який я сама себе занурила, зрештою — час було робити те, заради чого вони всі ризикнули своїми життями!

Після ухваленого рішення не спалося, і я, намучившись на голих дошках та досхочу настукавшись від холоду зубами, підвелася й уперше підійшла до вузької бійниці, що заміняла в цій келії вікно. Одного погляду на щедро всіяне зорями небо вистачило, щоб зрозуміти — я справді перебуваю в іншій частині світу, неймовірно далеко від того місця, де з’явилася вперше. Цілком чужі сузір’я не тішили, не зігрівали — навпаки, від них віяло холодною відстороненістю, ясніше ясного даючи зрозуміти, що я тут чужа. У грудях знову занило від туги, і, ніби відгукуючись на мій внутрішній крик, із боку похмурої й сирої громади лісу долинуло сповнене скорботи виття. Здавалося, волав не звір, а самі рослини видавали цей крик, що продирав від маківки до п’ят, — такий він був моторошний.

Мимоволі відсахнувшись, я відчула крихітне вогнище тепла біля правого ліктя й, глянувши вниз, побачила ту саму мишу, яку підгодовувала вже тиждень: вона зовсім безстрашно сиділа, притулившись до моєї руки, і дивилася вгору дрібними намистинками очей, намагаючись, у міру своїх слабких сил, зігріти мене. І щось таке знайоме, рідне, впізнаване було в усьому цьому, що я тільки й змогла — беззвучно охнути, і в душі моїй оселилася надія.

— І що ти тут робиш, маленький пронозо? — я взяла мишеня в долоню й лягла в ліжко, посадивши його собі на груди, там, де серце, — хіба тобі можна тут бути?

Миша, кивнувши з важливим виглядом, вляглася, згорнувшись клубочком, і прикрила очі, показуючи мені, що не завадило б поспати, тим паче що я ухвалила рішення й завтра мав бути ранній підйом. І чи то від його тепла, чи то від надії, що раз Сірий зміг урятуватися, то, можливо, й решта також у безпеці, мене нарешті зморив тривожний, але все-таки сон.

Ледве дочекавшись світанку, я схопилася й привела себе до ладу, бризнувши на обличчя крижаною водою з тазику та пригладивши п’ятірнею неабияк відросле волосся, яке на дотик нагадувало солому. Надягла куртку, вчергове дивуючись тому, що, попри все, що нам довелося пройти, костюм виглядає так, ніби щойно вийшов із рук кравця; підвісила на пояс перев’язь із мечем і, сівши на єдиний стілець посеред кімнатки, чинно склала руки на колінах, приготувавшись чекати.

Та хвилини минали за хвилинами, а ніхто не приходив; навіть у звичний час сніданку не з’явився служка з незмінним шматком хліба й глечиком молока, і мій шлунок, звиклий їсти раз на день, невдоволено забурчав. Я відчувала, як наростає роздратування, підсилене голодом, і в голові роїлися думки про те, чи такий уже й добрий цей Храм, якщо своїх адептів і майбутніх Воїнів вони морять голодом і холодом, та ще й цілковитим ігноруванням.

— Ну що ж, малий, — сказала я, рішуче підводячись і прямуючи до дверей, — здається, у моєму світі є приказка про гору й Магомеда, от і тут, схоже, керуються саме цими принципами. Я піду шукати живих, а ти будь ласкавий — посиди тихо, як той звірятко, в тілі якого ти зараз перебуваєш. Я не хотіла б утратити тебе знову.