Розділ 1 Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих?

Якби Лайену сказали, що те, що задумувалося ним як звичайна пригода на чужих землях, обернеться смертю в холодних водах Моря Надій, — він би відкинув цю ідею, і навіть десять снів, насланих Енліль, не змінили б його рішення провести весь день удома й нікуди не ходити.

Тепер же, борсаючись у чорнильно-чорній воді й ухиляючись від щупалець шаленіючого ДжРаАта — одного з водяних демонів, він думав лише про те, що по-справжньому ту дівчину слід було залишити там, де він її знайшов. Так, це було б прямим порушенням волі богині, зате, найімовірніше, зберегло б життя — і не одне, а кілька.

Лайен чув крики розумних, які, так само як і він, покинувши розбитий корабель, тепер боролися зі стихією, і єдиною його надією було те, що Джул виконала обіцянку й таки змогла дістатися безпеки. Лише в цьому було і спасіння, і майбутнє землі, яку нищили демони та їхні поплічники. Провівши з Джул так багато часу, він почав розуміти, чому Енліль обрала саме її — непередбачувана, поривчаста, незграбна, щира, так не схожа на інших Мандрівників своєю дитячою безпосередністю і водночас лячна у своїй люті. Він згадав, як вона розправилася зі зрадником, і мимоволі здригнувся — не хотілося б опинитися з нею по різні боки.

Занурившись у роздуми, Лайен не помітив, як демон зник, на прощання роздратовано виплюнувши рештки каравели, мов перебірливець випльовує їжу, що не сподобалась, у серветку, і ніч занурилася в безмовність, порушувану лише криками тих, хто тонув, і дезорієнтованих розумних.

Небо на сході — там, де, як сподівався Лайен, Джул уже зустріла Храмовників, — забарвилося в рожеве, а це означало, що сутичка тривала не більше години — небагато, але й немало, зважаючи на те, з яким ворогом їм довелося мати справу. Але якщо їм випав шанс урятуватися, отже, скористатися ним слід було сповна.

На відміну від усіх інших розумних, ельфи володіли вражаючою живучістю, тож і тепер, звільнений від необхідності боротися з демоном, Лайен лежав на воді легко, не докладаючи жодних зусиль, пристосувавши тіло до довкілля і навіть переставши відчувати холод — так, лише легкий дискомфорт, — і оглядався, сподіваючись побачити серед уламків і мотлоху тих, кого вже звик вважати якщо не друзями, то принаймні приятелями.

Першою він помітив Мілларґу — світлий одяг, волосся, перлинна шкіра вирізняли її, прив’язану до уламка щогли, серед чорнила, яке випустив на прощання демон, коли відступав. Тепер вона скидалася на водяного духа — така ж безтілесна й напівпрозора. Поруч із нею, вчепившись обома руками в дерево, цілком очікувано виявився й Н’Ґраат’С — зважаючи на те, яким спокійним був по вуха закоханий в ельфійку орк, неважко було здогадатися, що з дівчиною все гаразд, хіба що глибока непритомність, але це не страшно — ельфи від цього не помирають.

Із гномами справи були гірші — Еріку він бачив востаннє, коли вона, широко розмахнувшись, злетіла з палуби, збита з ніг ударом щупальця, а Ґаарн узагалі не потрапляв у поле його зору протягом усієї сутички.

У передсвітанковій тиші вцілілі члени команди почали перегукуватися слабкими голосами, і Лайен, вловивши невдоволені, буркотливі інтонації гнома, з полегшенням зітхнув — отже, коваль усе ж вижив, попри свою вагу й нелюбов до води, і це тішило.

За Ньєрда ельф не хвилювався — у цієї людини, сповненої загадок і таємниць, напевно, було припасено щось іще, окрім каменя телепортації, який він віддав Джул. Так само він раптом усвідомив, що зовсім не турбується й за Сірого — Закликач і раніше виявляв дива живучості й самовоскресіння, тож, найімовірніше, коли справа набула зовсім кепського оберту, він міг обернутися будь-якою рибою чи іншою істотою, здатною жити у воді. Залишалися Еріка і, як не дивно, та мерзотниця — Надіра. Лайен був би щасливий, якби воїтелька вирушила просто до підводних чертогів, у гості до ДжРаАта, але, беручи до уваги феноменальну живучість цієї смертної тварі, надії були невеликі.

Щось м’яко, але наполегливо штовхнуло його в бік, і, обернувшись, він помітив тіло у воді — надто мале, щоб належати комусь із членів екіпажу, і надто велике для Закликачa. Не вірячи очам, Лайен потяг знахідку з води до поверхні й, на свій жах, побачив знекровлене личко Еріки — рана жахливого вигляду на голові вже не кровила, що, втім, не полегшувало становища пораненої гномки, радше навпаки — їй терміново потрібен був цілитель, а Мілларґа, схоже, віддала всі сили, підтримуючи їх у сутичці з чудовиськом.

Кількома потужними гребками, тягнучи гномку на буксирі, ельф дістався уламків того, що колись було палубою, і не без труднощів витягнув туди Еріку, після чого, переконавшись, що вона лежить далеко від краю й не ризикує зісковзнути, поплив у бік орка й Мілларґи — настав час збирати команду; як він уже зрозумів, їм не можна було розділятися.

Потрібно було терміново вигадувати, як вибратися з цієї халепи — обидві дівчини без свідомості, навколо вода й жодної надії на порятунок, адже навіть ельф, попри всі свої можливості, не здатен дрейфувати вічно. Лайен ніколи не переоцінював себе, можливо, саме тому й зміг дожити до такого віку, померши лише тричі, причому востаннє — виключно через те, що надто довірився гномам і не дослухався до інстинктів, які буквально волали про пастку.

Коли розвиднілося, Лайен уже завершив збори, і тепер вони тулилися один до одного на хиткому й не надто великому шматку палуби та мовчки дивилися на світанок. Ґаарн, виплакавши своє, обережно гладив Еріку по забинтованій голові, і Лайен із радістю відзначив, що пов’язка місцями просякла кров’ю, а це означало, що не вся вона вийшла й у дівчини є шанс вижити, тим паче що орк лише на перший погляд здавався бадьорим і навряд чи був спроможний повернути когось із потойбіччя.