Розділ 32. Обернутися б стрічкою в чужому волоссі

Усе сталося так стрімко, що я не встигла нічого до пуття збагнути, окрім одного — треба рятуватися, і негайно. Ньєрд підганяв коня, оскалившись і з похмурою рішучістю вдивляючись у даль. Увесь його вигляд був таким незвичним і лячним, що я спромоглася видавити з себе лише жалюгідне:

— Що відбувається?

Не дивлячись на мене, він тільки сильніше звів і без того насуплені брови й кинув у відповідь холодно й просто:

— Корабель відпливає за пів години. Якщо не встигнемо — застрягнемо щонайменше на місяць. Місто кишить авантюристами всіх мастей, і я помітив кількох найманих убивць. Тож усе може погано скінчитися.

Я притихла, розшматована найрізноманітнішими думками, головна з яких була про те, що всі мої висновки знову розбилися об сувору реальність — ми вляпалися в занадто великі неприємності, аби мої друзі могли спокійно повернутися до свого колишнього життя.

— Чому ти певен, що на кораблі ми будемо в безпеці? — мій голос зривався на крик, який заглушував вітер, що бив у обличчя впереміш із дощовими краплями, тож здалеку могло здатися, ніби я плачу.

— Там діють суворі морські закони виживання — кожного, хто наважиться їх порушити, покарають. І найголовніший із них — жодних конфліктів, сварок чи сутичок. На борту всі рівні, і ніхто нікому нічого не винен, окрім команди та капітана, — Ньєрд пригнувся, ухиляючись від поривів вітру, що тепер, помножені на шалений галоп, норовили зірвати з наших голів усе волосся.

— І яке ж може бути покарання у відкритому морі? — я прикрила обличчя рукавом, встигнувши помітити, як стрімко наближаються міські ворота.

— Вигнання: будь-хто, хто порушить хоча б одне правило, буде висаджений із корабля в шлюпку й може плисти куди очі дивляться — із добовим запасом води та гарпуном, — коротко й безжально відповів Ньєрд, і я замовкла, обдумуючи почуте.

Напевно, цьому правилу не рік і не два, а цілі століття, і наші вороги безумовно про нього знають. У такому разі він має рацію: поки ми перетинатимемо море, ніхто не посміє відкрито напасти на нас. Та щойно моя нога торкнеться берега Розмовляючого острова — на мене вже не поширюватимуться морські закони, і напевно знайдеться хтось, хто не проґавить цієї нагоди. А отже, впродовж усього плавання доведеться готуватися до сутички.

Найбільше хотілося сховати голову під крило й перечекати бурю, що вже вирувала довкола, відлунюючи не меншим штормом усередині мене.

Кінь Ньєрда, заразившись безумством господаря, мчав, випереджаючи час, бадьоро відстукуючи копитами по бруківці — і, здається, ми встигали. Айден лише прокидався: на вулицях було небагато людей, і я подумки дивувалася — як Лайєн і Ньєрд зуміли в цьому сонному царстві дізнатися, що місто переповнене всіляким розумним покидькам.

Тим часом дощ посилювався, і мені навіть майнула думка, що це не просто так: у світі, де магією пронизані навіть дерева й кущі, напевно знайдеться хтось, хто вміє керувати погодою.

Вирішивши більше не ставити жодних запитань, я повністю довірилася цьому чоловікові, упевненому у власних учинках, і затихла, притулившись до його грудей, сховавши обличчя в складках одягу, захищаючи очі від вітру. Крізь шум я чула перестук копит коней, на яких їхали мої друзі, й благала Енліль допомогти нам усім встигнути до причалу.

У шумі вітру мені чулися голоси — чоловічий, злий і роздратований, і жіночий — м’який та співучий. Заслухавшись, я не помітила тієї миті, коли дзвінке цокання змінилося глухим гуркотом — а це могло означати лише одне: ми дісталися причалу!

Підвівши голову, я, не сподіваючись на диво, затамувавши подих подивилася вперед — і розсміялася, затуляючи рот рукою. Він чекав на нас: трищогловий красень, уже розгорнувши вітрила й готуючись до відплиття. Усе відбувалося надто швидко, і в мене паморочилося в голові від гарячкового темпу мого супутника: він хутко сунув у руку матросові пачку якихось паперів і, міцно схопивши мене за талію, силоміць затягнув по хиткому трапу на палубу. І лише там видихнув, обхопивши голову руками.

Я дивилася, як під’їхали Ґаарн з Ерікою, Н’Ґраат’С із Мілларґою, але Лайєна й Сірого ніде не було, і це змушувало хвилюватися — корабель явно вже був готовий рушати, лишалися лічені хвилини, ніхто не чекатиме двох запізнілих мандрівників, хай навіть вони й купили квитки.

Вдивляючись до різі в очах у вулицю, завішану стіною дощу, я помітила величаву постать, що, закутавшись у дорожній плащ, жваво наближалася до трапа, і в грудях ворухнулося недобре передчуття: невже це хтось із наших переслідувачів? Поки що я не бачила інших пасажирів, окрім моєї команди, хоча не виключено, що вони вже поховалися по каютах.

Вони дісталися корабля одночасно — Лайєн, із перекошеним обличчям і котом в обіймах, та дивний мандрівник, що, побачивши ельфа, збився з кроку й зупинився, пропускаючи вперед. І в ту ж мить, коли всі піднялися на борт, шквал, наче за помахом руки, припинився, визирнуло ранкове сонце, заграло відблисками на воді, а матроси спритно втягнули трап.

Таємничий незнайомець, так і не розкривши свого інкогніто, сунувши папір у руку пишно вбраного пана в розкішному капелюсі з яскравими пір’їнами, попрямував до сходів, що вели до кают. Лайєн же, важко дихаючи, підійшов до нас лише для того, аби, скинувши кота мені на руки, знесилено опуститися на палубу — ми відчалили.

— Що з вами сталося? — я зверталася до Сірого, який уже прийняв людську подобу, бо Лайєн, витягнувшись на палубі на повен зріст, лише глибоко й уривчасто дихав, закотивши очі й стискаючи рукою лівий бік грудей.