Розділ 31. Менше знаєш — міцніше спиш

Тривога вповзала в мою душу крапля за краплею — тихо й невідворотно. Поступово вона затулила собою всі інші почуття: не тішило навіть видіння прекрасного міста на горизонті й очікування першої зустрічі з морем. Адже це означало, що наш шлях добігає кінця і незабаром доведеться розлучатися. І добре, якщо просто попрощатися на березі, потиснувши одне одному руки й із надією на хай не швидку, але неминучу зустріч. Мені зовсім не хотілося опинитися перед вибором: рятуватися самій, тікаючи від небезпеки й покинувши при цьому друзів, чи спробувати врятуватися разом із ними.

Я сиділа біля кволого вогнища, щільно закутавшись у вже добряче пошарпаний і зношений плащ Лайєна, яким заволоділа цілком і повністю з його мовчазної згоди, й до болю в очах вдивлялася в дим, сподіваючись побачити там відповіді на свої запитання, бодай якусь підказку, надію — і не знаходила. Здолана суперечливими думками, я не помічала краси ночі й навіть у відблисках вогню та танці іскор бачила лише тривожні знаки.

— Теж не спиться? — я обернулася на голос і побачила Еріку: вона стояла, загорнувшись у ковдру, і дивилася на ледь помітне вночі місто з дивною й глибокою тугою.

— Та от… щось не можу заснути, — я посунулася, даючи їй місце поруч, і знову втупилася в вогонь, уникаючи її погляду. — Здавалося б, майже всі випробування позаду, саме час відпочити перед останнім ривком, а ніяк не виходить розслабитися.

— Я стільки чула про це місто й дуже хотіла потрапити сюди, коли була маленькою… але зараз у грудях щось тисне, і думки… різні, тривожні, — вона підкинула у вогонь кілька прутиків і простягнула руки до язичків полум’я. — Удень я б нізащо цього не сказала, але ніч ховає всі таємниці, забирає їх із собою… мені страшно, і я нічого не можу із собою вдіяти. Навіть коли ми заходили в місто, захоплене мертвяками, я так не боялася, як зараз, дивлячись на ці мури й відчуваючи те, що ховається за ними.

— І що ж там ховається? — я дивилася на гному й не могла повірити, що чую від неї таке.

— Вода. Дуже, дуже багато води. Солона, непридатна для пиття. Вона не добра, як вода в наших струмках і річках, у підземних озерах чи запрудах… навіть болотяна, кишаща жабами, не така небезпечна. І вона кличе мене — з першої ж секунди, як ми зупинилися на ночівлю, я чую її голос, — Еріка повела плечима, поправляючи ковдру, й мені стало соромно. Адже вони тут тільки через мене, наражають себе на небезпеку, і хто знає, що в душі в кожного з моїх супутників.

— Я чомусь думала, що ти вже бувала в Айдені, — помовчавши, підтримала я розмову, розуміючи, що їй це потрібно.

— Та ні, звісно, — Еріка усміхнулася, і її голос потеплішав. — Я ніколи не заходила так далеко від дому, та ще й у таку небезпечну подорож. Лише божевільний гном погодиться сісти на корабель, щоб плисти в невідомість.

— То чому ж ти вирішила йти з нами? — я була спантеличена: якщо цей шлях лякав її від самого початку, навіщо ж вона буквально силою змусила Ґаарна взяти її з собою?

— Такі пригоди даються раз у житті. Якщо мені пощастить вижити й дожити до сивини, мені буде що розповісти своїм онукам, — вона лягла й поклала голову мені на коліна, забравши звідти Сірого. — Розумієш, я знала, що як не піду, то щодня, сходячи з розуму від хвилювання за дядька, докорятиму собі.

— Зрозуміло… — протягнула я й підняла очі до неба, розглядаючи зоряний розсип, ніби звідти могла прийти відповідь.

Еріка задрімала, Сірий узагалі давно вже спав без задніх лап, розпластавшись у неї на грудях і ніби обіймаючи передніми лапами, а я все ніяк не могла знайти відповіді на запитання — що мені робити й як учинити.

Світанок застав мене в тій самій позі біля вже згаслого вогнища: я так нічого й не вигадала та вирішила розв’язувати проблеми в міру їх появи. Розум підказував: у хвилини небезпеки моє тіло діяло на автоматі, отже, якщо щось станеться в морі, вирішувати доведеться вже там. Я чула, як заворушилися, прокидаючись, Лайєн і Ньєрд; як якісь невідомі мені птахи влаштували перекличку гидкими, бабськими голосами; як похропує Ґаарн — і в мою душу нарешті прийшов спокій, ніби рішення пустити все на самоплив і було найправильнішим, до якого я мала дійти.

— Ти знову не спала? — голос Лайєна був тихий і сумний, ніби й він ухвалював якесь важливе для себе рішення. — Ти так себе зовсім заженеш і ні на що не будеш здатна.

— Думаю, ще встигну виспатися, особливо якщо доведеться чекати з місяць, — я усміхнулася йому якомога ясніше, ховаючи за усмішкою всі свої тривоги. — Надто багато подій, надто багато інформації, надто багато всього… це переповнює голову думками, а вони, своєю чергою, не дають заснути.

— Ти боїшся спати, — пролунало так недоречно зараз устромлене слово Н’єрда. — Боїшся того, що може статися.

— І що ж може статися, якщо вона засне? — Лайєн переводив стривожений погляд з мене на нього й назад. — Її потягнуть духи?

— Ні. Вона боїться зустрітися сама з собою й зрозуміти, що все, що вона бачить, — це не сон, а реальність. Тільки реальність інша. І вона — інша, — в голосі Н’єрда не було ані тіні насмішки чи жалю, лише суха констатація фактів. Він ніби розбирав мене на шматочки, здував запилені частинки й ставив назад. — Ти не зможеш піти туди, просто заснувши. Навіть якщо ви якимось дивом налагодите контакт, усе одно, поки ти не виконаєш покладене на тебе, звідси тобі не піти.

— Ти зустрічався із собою з іншого світу? — я запитала, навіть не сподіваючись на відповідь, але Н’єрд знову здивував мене: