Розділ 30. Під блакитним небом є місто чарівне

Дні потяглися спекотні, задушливі, в’язкі й липкі, наче патока — нудотно-солодкі та одноманітні. Жаліючи тварин і, мабуть, трохи й нас теж, Ньєрд робив довгі привали в самісінький розпал полуденної спеки, заганяючи під намет, який ставили, не нас, а коней — пояснюючи це тим, що їм важче переносити жар. Воду теж наказано було економити: людина потерпить і зрозуміє, а от коні — інша річ. Я якось заїкнулася, мовляв, якщо з ними стільки мороки, то навіщо ми взагалі взяли їх із собою, але у відповідь отримала такий промовистий погляд від Віґерда, що воліла більше до цієї теми не повертатися. Раз узяли — значить, так треба.

Тим паче говорити зовсім не хотілося — на це не лишалося сил. Увесь життєвий ресурс ішов на те, щоб утримати тіло в таких умовах більш-менш придатним до життя й не збожеволіти. Нестерпна денна спека змінювалася сковувальним нічним холодом, від якого, здавалося, крижаніла кров, а волосся вкривалося інеєм. Та в цьому була й користь: за ніч розстелені на піску шматки тканини схоплювало памороззю, а на світанку їх віджимали в бурдюки й таким чином добували додаткову воду для тварин.

Демон, як і припускав Лайєн, нас більше не турбував — певно, зрозумів, що з нами ті, хто знає його звички й повадки. Зате вперто почали супроводжувати пустельні духи. Побачивши вперше їхні напівпрозорі, примарні тіла, я злякалася, але Мілларга пояснила мені, що вони зовсім не небезпечні, якщо не нападати на них першими — як ті духи, одну із сестер яких я ненароком вбила.

На п’ятий день мандрів пустелею я стала помічати за всіма нами дивні зміни — наче зникали почуття сорому та соціальних рамок, стиралися межі тілесності. Наприклад, одного разу надвечір, коли Ньєрд скомандував кінець привалу і підіймав нас на нічний перехід, один із Шукачів — зовсім юний хлопець — анітрохи не соромлячись, справив малу нужду просто під ноги своєму верусові, повністю ігноруючи, що він на виду. За це він одразу отримав прочухана від Віґерда й огризнувся у відповідь. Однак усіх інших, здається, це не збентежило: складалося враження, що від спеки нам «попливли» мізки, і все, що тепер лишається, — це пісок, жар і промені сонця, які встигли повністю вибілити моє й без того світле волосся та «поцілувати» шкіру смугами засмаги.

За собою я помітила моторошну апатію: думки про Храм уже не бентежили й не здавалися привабливими. Хотілося лежати й ні про що не думати, ліниво просіваючи пісок крізь пальці. Одного разу я спитала про це Лайєна — і отримала відповідь, що це ігри пустельних духів і сонця, таке собі випробування сили волі. Хто сильніший — витримує й виходить до порту, хто слабший — назавжди лишається тут, серед пісків.

— Розкажи мені про нього, про те місце, куди ми прямуємо, — якось уночі причепилася я до ельфа, щоб скоротати час до світанку.

Навчившись дрімати під час денних переходів, припадаючи до шиї своєї смирної кобилки, я намагалася використати нічні години для неспання, щоб привести думки до ладу, знову і знову нагадуючи собі: я людина з плоті й крові, а не дух пустелі. Сірий волів проводити ці дні в людській подобі, справедливо розсудивши, що котові з шерстю на такій спеці не вижити. А от уночі він знову кликав кота й по змозі зігрівав мене.

— Про Храм? — здивувався Лайєн. — Я майже нічого про нього не знаю, бо потрапити туди можуть лише потенційні воїни, а в мене інша Іскра.

— Тоді розкажи про портове місто, до якого ми дістаємося з такими труднощами, — я гладила Сірого, із задоволенням відчуваючи, як тепло від його тільця підіймається від колін вище. — Чомусь мені здається, що воно ще казковіше, ніж місто-ярмарок.

— Воно прекрасне, — Лайєн, закинувшись на спину, уважно розглядав розсип зірок у небі й мрійливо усміхався. — Це одне з тих міст, які збудували після того, як розумні уклали перше велике перемир’я. Оскільки до його зведення доклали рук усі чотири головні раси, воно ввібрало найкраще, що в них є: розсудливу стійкість гномів, легкість і мрійливість ельфів, відвагу й фаталізм людей, зневагу до смерті орків. Ти не зможеш його не полюбити — і, можливо, ніколи потім не розлюбиш і не забудеш, подумки повертаючись туди знову і знову.

Я дивилася на відблиски зірок у його очах і думала про те, що є хтось інший, кого я вже ніколи не зможу забути. Після прямої відповіді Ньєрда на моє незадане питання я більше не дивилася на нього як на чоловіка, повністю заглушивши в собі зароджені почуття. Він, своєю чергою, теж тримався відсторонено, максимально дистанціюючись і зосередившись на турботі про караван. Віґерд, навпаки, став привітнішим, і в голову почали заповзати думки: а що, як він і справді переживав, що Ньєрд мною захопиться?

— Я хочу, щоб ти мені дещо пообіцяла, — сказав Лайєн після короткої паузи. — Що б не сталося в морі, пам’ятай те, що я сказав тобі на самому початку нашого шляху: думай тільки про себе, тільки ти важлива. Все інше — другорядне. Це не егоїзм — це єдина для всіх нас можливість урятуватися.

— Чому ти так думаєш? — я підвелася на лікоть і пильно подивилася на нього. — Ти теж вирішив, що я — та, про кого було пророцтво?

— Я в цьому ніколи й не сумнівався, — ледь чутно фуркнув він, підсуваючись ближче так, щоб мене торкнулося тепло його тіла. — З першої секунди, як побачив тебе, знав: ти — саме вона. Але були моменти, що змушували мене все ж задумуватися — чи не пошкодилася на розумі Енліль, покликавши тебе.

— Як ти можеш так нешанобливо говорити про богиню? — я знову милувалася його профілем, користуючись темрявою. — Вона почує й покарає тебе.

— Мені здається, я й так уже досить покараний тобою, — хмикнув Лайєн. — У той день, коли ти ввійдеш у Храм, я нап’юся до безпам’ятства.