Розділ 29. Замки з піску

Коли ми приєдналися до решти загону, я звернула увагу на злагодженість і організованість дій кочівників. Ані проблиску паніки, ані найменшого зайвого руху — вони здавалися єдиним механізмом і розуміли одне одного без слів. Можливо, вони передбачали подібний напад; у будь-якому разі їхній величавий спокій передався й мені, і я без суперечок, покірно й мовчки робила все, що вони казали.

Кумедних і недолугих тварин, яких кочівники називали верусами, поклали на пісок довкола імпровізованого табору, обмотавши шматками темної, товстої тканини. Під них засунули весь наш крам і бурдюки з водою, попередньо ще й присипавши це піском. У центр кола мали зайти ми всі — так само закутані в тканину — і лежати, щільно притиснувшись одне до одного.

Моя кобилка помітно нервувала й ніяк не хотіла заспокоїтися, доки Ньєрд не підійшов до неї й не прошепотів щось у тремтяче вухо. Потім він допоміг мені злізти й, подавши шмат полотна, наказав загорнутися повністю, сховавши голову, а особливо ніс і рот.

— Запам’ятай: за жодних обставин не відкривай обличчя, навіть якщо почуєш крики й поклики на допомогу. Щойно ти вдихнеш пісок — ти помреш, і смерть твоя буде максимально болісною та страшною. Я буду поруч, і доки я сам не скажу тобі встати, ти маєш лежати й думати про щось добре. Наприклад, про місто, куди ми прямуємо, про Айден, — дав він мені останні настанови, перш ніж накрив з головою й поклав поряд із собою, біля боку моєї кобилки.

Я помітила, що піщана стіна наблизилася так, що вже проглядалися дивні танцюючі фігури, і можна було почути низьке, нутряне бурчання, схоже на те, яке видає голодний шлунок.

Страху не було: з одного боку мене обіймав, міцно притискаючи до себе, Ньєрд, з іншого я відчувала гарячий бік кобилки, і дивна апатія почала накривати з головою. Спершу нічого не відбувалося — щойно всі полягали, нас огорнула цілковита тиша, у яку поступово врізався тонкий свист і скрегіт, ніби хтось водив металом по склу. А потім на караван обрушився розпечений повітряний кулак такої сили, що мене обпекло навіть крізь тканину — і почалося щось неймовірне: нас било, трясло, колотило й вивертало. Якби ми не були так щільно притиснуті одне до одного й до наших тварин, вітер, певно, розметав би нас у різні боки. Крізь шум і гуркіт я почула сповнений злоби й ненависті голос — і мене пройняла дрож, коли я розрізнила у витті своє ім’я: він шукав мене, а я лежала мовчки й нерухомо, прислухаючись до серцебиття Ньєрда — воно билося рівно й безтурботно, і це заспокоювало.

Дихати ставало дедалі важче: пісок, вочевидь, налип на тканину й закупорив доступ тим мізерним струмкам кисню, що просочувалися ззовні. Голова зробилася чавунною, думки заплуталися, потягнуло у сон. Хватка кочівника ставала дедалі сильнішою, вдавлюючи мене глибше в пісок; ноги теж притиснуло чимось важким — і я не помітила, як провалилася в забуття.

Не можу сказати, що не зраділа, знову опинившись у тіснуватій квартирці з заштореними вікнами й рівномірно гудячим комп’ютером. Давно я сюди не прилітала й встигла скучити — і за фотографіями на стінах, і за книжковими полицями, і за самою господинею, яка, судячи з усього, зараз була цілковито зосереджена на роботі. Її тонкі пальці щосили тарабанили по клавіатурі, а в кількох діалогових віконцях виднілися такі ж спантеличені обличчя — мабуть, колеги. Вона час від часу відволікалася, щоб перечитати написане або відповісти на запитання, яких я не чула.

Для годиться заглянувши в усі кутки помешкання, я знову повернулася в кімнату й нахабно вмостилася в кріслі, дивуючись: навіщо я тут?

Відповідь прийшла майже одразу — з-під шафи виповзло крихітне котяче дитинчя: пилюжно-сірий, з жовтими оченятами й величезними, як у кажана, вухами. Побачивши його, дівчина з усмішкою підібрала ноги на комп’ютерний стілець і, здається, затамувала подих.

Кошеня підійшло до мисочки з водою й почало жадібно лигати рожевим язичком, здригаючись усім тільцем, притискаючи вушка й перелякано озираючись. По всій його поведінці було видно: цього наляканого звірятка нещодавно принесли з вулиці, і воно лише звикає до нових для себе хорів.

Я здивувалася: чому дівчина таки наважилася на такий крок? Чому вирішила завести живу істоту, попри роки самотнього життя? Причина могла бути лише одна — у її житті сталося щось, що перевернуло її з ніг на голову. Також я помітила відсутність попільнички: ні біля комп’ютера, ні навіть на балконі не було цього незмінного атрибута курця.

— Авжеж… добре тебе струснуло, — задумливо пробурмотіла я вголос, і тим привернула увагу… кошеняти!

Воно підвело голову від миски, витріщилося на мене своїми очиськами й, невпевнено нявкнувши, підійшло, стрибнуло в крісло і почало тертися об мої неіснуючі в цій реальності руки.

Шоковані були й я, і дівчина — причому остання, тихенько скрикнувши, зіскочила зі стільця й втиснулася в кут. Мені здалося, що на мить вона мене помітила. Від її руху кіт налякано злетів з крісла й стрімголов, смішно перевалюючись на лапках, шугнув під шафу, залишивши нас дивитися одна на одну.

— Ти хто? — прошепотіла дівчина, витріщившись на мене на всі очі. — Що ти тут робиш? Як ти сюди потрапила? Я зараз поліцію викличу!

Вочевидь, оговтавшись від першого шоку й бачачи, що я не виявляю агресії та сиджу нерухомо, вона повернула собі впевненість. Але мій шок був такий великий, що язик просто приріс до піднебіння. Не знаю, чим би все це закінчилося, та мене трусонуло — і я прийшла до тями від того, що хтось вилив мені на голову, здається, ціле відро прохолодної води.