Розділ 28. Краще бути грішним, ніж здаватися грішним

Наступний тиждень минув для мене, немов у тумані — мій шок і втома були такими сильними, що кілька днів я могла лише спати й їсти, і знову спати, на щастя — без сновидінь. Коли ж я нарешті відчула в собі достатньо сил, аби вийти до людей, ми не стали обговорювати за сніданком той випадок, а саме — як мене назвав Ньєрд і що саме він у мені побачив. Я раптом зловила себе на думці, що не хочу нічого згадувати з минулого — теперішнє було надто живим і яскравим, навіть надмірно. Я зрозуміла, що мені необхідно дістатися до Храму й пройти навчання, хай би чого це коштувало: ми занадто багато часу віддали цьому, щоб тепер звертати на півдорозі. Усе пережите скувало нас міцніше, ніж гарт зміцнює залізо, і ми відчували себе єдиним організмом.

Поки наш маленький загін приходив до тями після подій у замку, довкола нас вирувало життя. Ньєрд запевнив мене, що ми вирушимо в дорогу щонайбільше за три дні, а шлях до порту займе днів десять — якщо нас не наздоженуть неприємності.

Озирнувшись, я помітила, що це дивне місто, колишня шахтарська перевалочна база, а нині кочовище Шукачів, живе за власними правилами: вони вставали з першими променями сонця й увесь день ходили безшумними тінями, наче не помічаючи нашої присутності. Мені навіть почало здаватися, що вони спілкуються подумки — чим іще можна пояснити те, що двоє Шукачів могли стояти один навпроти одного кілька хвилин мовчки, а потім розійтися в різні боки? Піски пустелі поглинули значну частину колишнього міста, і тепер про нього нагадували лише кам’яні остови, на які я з рештою натрапила, коли вкотре безцільно блукала. Гаарн розповів мені, що кілька сотень років тому на містечко напали дикі звірі, підкорені духами, а потім усіх загиблих з потойбіччя повернув демон — і ті добили вцілілих. Оскільки цей шлях став небезпечним, гноми з чистим серцем покинули негостинну й не надто щедру Андору, зосередившись на інших шахтах. Так він і залишався острівцем немислимої небезпеки в пустелі, доки Шукачі, гнані звідусіль, не очистили це місце й не зробили його своїм притулком.

Це був клан суворих чоловіків, схожих один на одного, мов брати. За весь час, проведений серед них, я не чула жартів чи сміху, не бачила серед них жодної жінки. Побачивши мене, вони переходили з загальномовної на власну мову, від чого я дедалі більше відчувала себе вигнанкою і ще сильніше прагнула рушити далі.

Шукачі нас не чіпали й узагалі намагалися не перетинатися з нами; ми ж, своєю чергою, проживали ці дні кожен по-своєму. Еріка й Мілларга ще більше зблизилися й постійно про щось шепотілися, кидаючи насмішкуваті погляди на безмірно зніяковілого орка, і лише сліпець не помітив би, як він дивився на ельфійку, коли думав, що його ніхто не бачить. Сірий цілими днями перебував у людській подобі й безперервно крутився біля дивних тварин, на яких пересувалися кочівники. Гаарн займався тим, що точив усім зброю й від’їдався наперед на багато днів. Лайєн, єдиний із нас, спілкувався з Ньєрдом і не виходив з його шатра по кілька годин — нібито обговорювали наш майбутній перехід пустелею. А я брала уроки фехтування в того самого хлопця, що проводжав нас першої ночі.

Він був єдиним, хто виявляв до мене хоч якісь почуття, і саме він розповів мені, ким же насправді є Шукачі. Обдаровані від народження або з волі Енліль здатністю бачити минуле й теперішнє, вони, окрім іншого, могли створювати ті самі сувої телепортів, якими охоче користувалися всі без винятку у світі. З цього й жили… Та був іще один спосіб заробітку — вони могли знайти будь-яку розумну чи нерозумну істоту, або річ, навіть під землею, і саме до їхніх послуг вдавалися такі, як Лайєн — шукачі пригод і мисливці за рідкісностями.

Загалом усе йшло спокійно, навіть занадто. Ми добре відпочили й від’їлися простою, ситною їжею. Я більш-менш навчилася правильно тримати в руках зброю і зрозуміла, що це зовсім не просто: всі попередні рази я діяла на адреналіні, який пробуджував мої здібності, а з холодною головою я була не більше ніж лялькою з іграшковим мечем. І все було б просто ідеально, якби не одне «але» — був той, чий погляд постійно слідував за мною і не давав розслабитися.

Віґерд безупинно крутився десь поруч; здавалося б, йому слід було бути максимально залученим до прокладання маршруту й передбачення всіх можливих небезпек, натомість він волів тягатися за мною, вочевидь вважаючи — і, ймовірно, небезпідставно, — що основну загрозу становлю саме я.

— Як думаєш, він здатен підсунути мені в чобіт щось отруйне? — спитала я ввечері, напередодні нашого виходу, у Лайєна.

— Не думаю, — трохи поміркувавши, відгукнувся ельф, який нарешті знайшов для мене час. — Не такі вони люди. До того ж ти надто безпечна, щоб витрачати на тебе такий коштовний ресурс, як отрута.

Він явно жартував, і я легенько штовхнула його кулаком у плече — не боляче, просто даючи зрозуміти, що почула й прийняла жарт. Мені було приємно в його товаристві, і водночас я почала помічати, що ми віддаляємося. Чим ближчим ставав день, коли я, попрощавшись із ними, увійду до Храму, тим холоднішим ставав Лайєн. Але було й іще дещо: Ньєрд…

Мене тягнуло до цього чоловіка неймовірно, попри те, що він був удвічі старший за мене й знав про мене те, чого не пам’ятала я сама, а може, саме тому. Мене підкупляли його мовчазність і врівноваженість, а ще — те, що він жодного разу не кепкував з мене, як це дозволяли собі всі без винятку члени нашого загону. Після того випадку за сніданком він жодного разу не звернувся до мене як до Юлії, ніби даючи зрозуміти, що знає, хто я, і приймає правила гри.

Мені дуже хотілося обговорити свої почуття з кимось, але поруч не було нікого підходящого. Я з жахом усвідомлювала, що закохана одночасно в двох чоловіків — і з обома в мене немає майбутнього: щодо Лайєна мене попередив Гаарн, щодо Ньєрда я все чудово розуміла сама. Так само, як і те, чому в їхньому клані немає жінок: хто захоче жити з тим, чиї думки, бажання й минуле відкриті, мов на долоні, та й яка жінка погодиться бути з чоловіком, який читає її, мов розгорнуту книгу?