Розділ 27. Пісок не в пустелі, пісок у голові бедуїна

Здається, ніколи в житті я так сильно не раділа небу — коли ми вирвалися з-під гори, виявилося, що день уже хилиться до заходу, і край обрію забарвився в усі відтінки червоного й багряного, ніби натякаючи на безумство, хаос і ненависть, якими були перенасичені минулі доби. Обернувшись, я побачила: замок майже повністю зруйнований, а над руїнами танцює полум’я, додаючи барв і тривожності. Гора, вкрившись сіткою вже виразно помітних зморщок, тремтіла, ніби поглинаючи сама себе, і по всій окрузі стонав оглушливий стогін вмираючого велетня.

Зачарована цим видовищем, я не відразу збагнула, що вагончик уже зупинився, а Гаарн, вискочивши ще на ходу, квапливо, мало не за шкірки, почав витягати всіх і підводити до білого, невисокого — по півзросту — п’єдесталу, на якому був закріплений блакитний кристал телепорта.

— До чого така поспішність? — обурилася було я, та відразу й осіклася: мене обсипало цілою пригорщею битого каміння, і прийшло усвідомлення — ми досі на горі, а отже небезпека нікуди не зникла, і треба якнайшвидше забиратися якомога далі.

Видушивши стиснений писк, я першою кинулася до кристала й приклала руку до його прохолодної, шорсткої поверхні — і вчасно: каменепад посилився, а тремтіння землі наростало. Пальцями пробіг холодок закляття, і ми зникли перш, ніж устигли помітити, як дві примарні руки розірвали гору навпіл і скинули уламки вниз, у роззявлені надра світу.

Шахтарське містечко зустріло нас непроглядною темрявою й моторошним холодом — зуби одразу заходилися вибивати бадьору чечітку.

— Хто ви такі й навіщо прийшли? — пролунав збоку спокійний, упевнений голос, і до обличчя наблизився мерехтливий вогник.

— Ми звичайні мандрівники, йдемо в бік порту, та от у халепу вскочили, — зі зітханням відгукнувся Гаарн, і вогник, поміркувавши, перемістився.

Я придивилася: світло випромінював невеликий ліхтар, затиснутий у кулаці когось високого, хто зараз височів над гномом, що сидів на землі. Як я встигла помітити, усі ми вже були тут: розгублені, загублені, у брудному, місцями подертому одязі, вкриті синцями й подряпинами — слідами каміння, що сипалося. Лайєн узагалі лежав на землі без руху — вочевидь біг коридорами й телепорт висмоктали з нього останні сили.

— Я бачу, що вам випали випробування. Не хвилюйтеся: якщо ви прийшли з миром, то вам нічого не загрожує. Та звідки ви і що сталося? Може, за вами женуться демони — і нам треба бути насторожі? — мовив незнайомець і, вклонившись, подав руку Гаарну; той, трохи повагавшись, дозволив допомогти собі підвестися.

— Ми дивом устигли вирватися з обіймів Андори. Її більше не існує — земля обвалила її й прийняла у своє лоно. Нам пощастило: наші ноги були швидші за стихію… — тихо, ледь чутно відгукнувся Лайєн, знову не давши гномові бути першим. — Ми поранені й виснажені, з нами жінки, яким потрібні вода й їжа. Якщо шляхетні Шукачі будуть такі ласкаві й дадуть нам притулок на кілька днів, клянуся — коли зможу стати на ноги, щедро заплачу за ваше милосердя.

Чоловік із ліхтарем здригнувся і, ніби забувши про гнома, стрімко підійшов до ельфа, махнувши рукою комусь невидимому в темряві.

— Звідки тобі про нас відомо? — він опустився біля нього навколішки й освітив його обличчя. — Мені знайомі твої риси, але я не згадаю твого імені. Хто ти?

— Я Лайєн, контрабандист і мандрівник. Я був знайомий із твоїм названим батьком і пам’ятаю тебе ще новачком. Відтоді ти змужнів, Ньєрде, — щойно ельф це сказав, нас огорнуло перлинне світло — не яскраве, але достатнє, щоб нарешті побачити приміщення, куди нас закинув телепорт, і тих, хто досі ховався в пітьмі.

Я жадібно роздивлялася високого, статного чоловіка років п’ятдесяти, чию належність до людської раси неможливо було б заперечити. Коротко підстрижене світле волосся відтіняло шкіру кольору рум’яної хлібної скоринки, а попелясто-сірі, холодні очі сяяли, мов зорі. На ньому було довге вбрання, вишите листям і птахами, стягнуте на талії широким шкіряним ременем, до якого кріпилися піхви у формі півмісяця.

Від усієї його підтягнутої, ладно збудованої постаті віяло силою й спокоєм, і по шкірі в мене пробіг цілий табун мурашок. Та найголовніше — коли мій погляд, жадібно й безцеремонно «обмацуючи» його, дійшов до рук, я помітила те, від чого в мене вирвався здивований вигук: на правій кисті красувався знак — око, оплетене вінком. Це означало, що перед нами Мандрівник, такий самий, як і я, і, можливо, саме його, а не Алекса, мала на увазі Енліль, що явилася мені перед тим, як ми вирушили на криваву вечірку.

Ми були всередині шатра — доволі просторого й порожнього: тільки вівтар телепорта гордо височів посередині, та кілька озброєних кривими шаблями чоловіків, таких самих світловолосих і сірооких, як Ньєрд, стояли навколо нас.

— Чи є щось, що нам слід знати, перш ніж ми дамо вам притулок? — нарешті його погляд пом’якшав, і чоловіки, мов за командою, опустили зброю.

— Я не буду приховувати: нас переслідувала ненависть клану Безликих, коли ми втекли з їхнього замку. На наш захист скажу лиш одне — вони знехтували законами гостинності, взяли нас у полон і хотіли віддати в жертву демону, сподіваючись вимолити собі блага. Їх більше немає, — голос Лайєна був сухий і позбавлений емоцій; він, здавалося, давав можливість співрозмовнику самому зробити висновки й вирішити, як із нами чинити.

— Ви вбили їх усіх? — брови Ньєрда здивовано піднялися. — Наскільки мені відомо, їх майже п’ять десятків, разом із лікарями та шаманами.