Розділ 26. Блакитний вагон біжить, хитається…

Переставши щось розуміти, я мовчки дивилася, як усі по черзі підходять до ельфійки й вітають її; при цьому, усвідомлюючи, що стала свідком справжнього дива, я не могла збагнути, у чому саме воно проявилося. Від чого звільнилася Мілларга? Якщо від свого прокляття, то як це взагалі можливо? Виходить, цей напівпес-напівкіт могутніший за демонів? Але якщо так — то яким чином їхню популяцію майже винищили? Загадки в темряві…

Увесь час, поки тривала ця метушня, звір сидів тихо й свердлив мене поглядом, але щойно я, у свою чергу, глянула на нього — він відвів очі. Це не сховалося від одного дуже допитливого хлопчика, і Сірий, з лукавою усмішкою, знову прикликав духа кота, не перестаючи думати про те, як йому пощастило опинитися у потрібному місці й у потрібний час.

— Я так розумію, ти більше не пов’язана з демоном? — я підійшла до Мілларги останньою і вразилася, як вона змінилася за такий короткий час. Здавалося, весь тягар, що до цього тиснув на неї, випарувався, і тепер переді мною стояла зовсім інша дівчина.

— Так, — вона дзвінко розсміялася й струснула головою. — Більше нічого не пов’язує мене з ним, і навіть якщо йому дуже захочеться — він не зможе панувати ні над моїм тілом, ні над духом.

— Вражає… — прошепотіла я і вже хотіла продовжити розпитування, як раптом відчула кілька сильних і глухих ударів — аж зуби цокнули, ледь не прикусивши язика, а в печері стрімко потемнішало.

Парвус зникав, обертаючись хмарою сріблястих іскор, що осідали на землю й гасли одна по одній. Разом із ним ішло не тільки світло — здавалося, йшла надія.

— Він помер? — до очей підступили сльози, а дихання збилося.

— Ні, — Лайєн зараз виглядав спантеличеним. — Він просто пішов. Мабуть, сталося щось таке, через що він вирішив, що це місце більше не безпечне. Думаю, нам варто вчинити так само й, не гаючи часу, йти вниз, глибше — до тих самих механізмів, з якими говорила Еріка.

— Дух Озера, — глухо озвався Н’Граат’С, — його більше нема. Він захищав нас до останнього і обвалив склепіння, поховавши під ним не тільки переслідувачів, а й себе.

— Ідемо. Швидко, — гнома зараз була не схожа на себе: ні звичної усмішки, ні пустощів — лише зосередженість і уважність. — Якщо дядько має рацію, а він завжди має рацію щодо каменю, то дуже скоро надземні склепіння впадуть і відріжуть нам будь-яку можливість виходу.

— Ви хочете сказати, що гора завалиться? — у мене від жаху заніміли губи. — Але ж вона стояла багато віків! Ми вбили гору?

— Не ми, — Гаарн, схопивши мене за лікоть, потяг у бік і вниз, якимось гномським чуттям знаходячи дорогу в суцільній пітьмі. — Але ми стали каталізатором. Та каміння на нас не сердиться — воно бачило, що з нами зробили і що планували зробити. Тож це рішення не наше, і навіть не Духа Озера — гора сама вирішила, що так буде краще для всіх. Тим паче, камінь не може померти, доки є хоч хтось, хто може його чути.

Ми пробиралися в темряві, і хоча Гаарн міцно вів мене під руку, я кілька разів налітала на кам’яні виступи й боляче вдарялася. У пітьмі раз у раз лунали вигуки й стиснене шипіння — підказуючи мені, що справа не в незграбності.

— Та ну ні! — нарешті, після чергового вигуку, випалив Лайєн. — Я все розумію, але чому ми йдемо в темряві навпомацки? Невже ваші предки не потурбувалися про ліхтарі або бодай — про смолоскипи?

— Так ми ж ще не в шахтах, не в робочій зоні, навіть до покоїв гномів-рудокопів не дісталися, — відказала Еріка. — Ми повземо вентиляційними коридорами, а тут ніхто не жив, щоб лишати нам смолоскипи чи щось освітлювальне.

— Але ж там, де ми зайшли в гору, були ліхтарі? — я потерла лікоть і продовжила пробиратися за гномом.

— Там інше діло, — його самовдоволений голос почав мене дратувати. — Люк для того й люк, щоб через нього повітря ходило, і за цим постійно стежили — пост був спеціальний. От і ліхтарі. Розуміти треба. А тут що — пройшли хутенько й усе.

Попереду затріпотів крихітний вогник — це орк, вирішивши допомогти, використав трохи магії; гадаю, всі щиро подякували йому в душі.

— Ну й навіщо, — буркнув Гаарн. — Тільки силу марнуєш. Зараз ще пару поворотів — і вийдемо в велику залу. Там напевно є і що засвітити, і чим.

— А що це взагалі за місце? — я тепер пильно дивилася під ноги і, хоч у тремтливому світлі, бачила гострі камінці, об які збила ноги — і це при тому, що я була в чоботях, на відміну від моїх роззутих друзів.

— Старі копальні, — після паузи відповів гном. Видно, вирішував, чи варто нас посвячувати в цю таємницю. — Дуже давно тут добували руду й каміння. Це не місто гномів — та воно й видно: далі буде ще сильніше. Ні оздоблення, ні прикрас. Це робочі бараки. Сюди приходили рудокопи на місяць-два, потім їх міняли інші, і так по колу. Сім’ями тут не жили — от що.

— А чому не жити? — у мене все неприємніше тягнуло під ложечкою. — Якщо місця багаті, то чому міста не заснували?

— У кожної монети два боки, — Гаарн зупинився й погладив бороду. — Знайшов щось хороше — чекай капості. От як із тобою: Іскра в тебе рідкісна, талант прокидається жваво — значить, будеш добрим бійцем. А от халепи на тебе й на нас сипляться, мов при каменепаді. Так і тут: земля неспокійна, все норовить струсити гору. Небезпечно тут.

У голові спливло неприємне слово — землетрус, і я здригнулася, усвідомивши, яка величезна маса каменю відділяє нас від решти світу.