Розділ 25. Сплять втомлені іграшки, духи сплять…

Злякатися ми не встигли — та й який сенс у переляку, якщо ми й так постійно жили в цьому стані? Ну подумаєш — зараз знову доведеться помирати. Плавали, знаємо… Я без жодного задоволення потягла меч із піхов і вкотре здивувалася тому, що в цієї зброї, здається, є душа. От, наприклад, зараз він почав вередувати, всією своєю поведінкою показуючи, що йому хочеться спати і взагалі — лиши мене в спокої, я в печалі. Лайєн, глянувши на мене й мої спроби налаштуватися на бойовий лад, лише хмикнув.

— Здається, твій талант прокидається тільки тоді, коли ти в безвиході, або дуже розлючена. Раджу згадати щось таке… інакше з тебе зараз користі буде нуль.

Сам він, скинувши чоботи, був зайнятий тим, що віддирав підошви, і я не встигла подумати, що, певно, воскресіння було не зовсім повним і наш ельф трохи розгубив розум, як Н’Граат’С раптом вийшов уперед, до самої крайки води, підняв руки в боки, долонями вгору, ніби огороджуючи нас цим хрестом, і промовив цього разу тихо, але так, що почули всі:

— Він іде!

Лайєн, озброївшись чимось схожим на два тонкі стилети, підійшов і став трохи позаду нього — так, щоб одночасно прикривати Еріку та Мілларгу.

— А ти сповнений сюрпризів, вухатий, — схвально прогув гном, розглядаючи свої порожні руки. Я б не здивувалася, якби він дістав молот із порожнечі, але ні: всередині гори, в серці своєї стихії, гномам, схоже, не потрібна була інша зброя, крім того, що й так нас оточувало. Я з жахом і холодком спостерігала, як заворушилися прибережні камені й почали самі собою вибудовуватися у подобу гротескної людської постаті з гіпертрофованими кінцівками.

Еріка, заплющивши очі, знову припала долонями до підлоги, і лише ми з Мілларгою виявилися не при ділі. Навіть кіт, ошипівши мене, почав вовтузитися в імпровізованому рюкзаку, намагаючись вибратися, і я, трохи поміркувавши, випустила його — рівно для того, щоб він, стрибнувши мені на плече, приготувався прикривати тили.

Я безуспішно намагалася викликати в собі хоч якусь емоцію — страх, паніку, неприйняття, що завгодно, аби розворушити задрімалу Іскру й пробудити ту марну залізяку, що зараз лише відтягувала мені руку.

— Хто він? — голос Лайєна був таким же тихим, а сам він напружено вдивлявся в темряву. З того, як він тримався, було видно, що все це дається йому дуже важко, і по-хорошому його ще лікувати й лікувати. Але в нас не було жодних варіантів: або повертатися й помирати в замку, найімовірніше якнайболючіше, або намагатися відбитися від невідомого страховиська й отримати примарний шанс на порятунок.

— Мені це невідомо, — відгукнувся орк, і на його долонях з’явилися дві пелюстки полум’я. — Знаю лише, що зараз він пробуджується: він голодний і злий, що ми потурбували багатовіковий сон, а отже — заслуговуємо смерті.

Тепер це відчуття торкнулося всіх — пробуджений проник у свідомість кожного, і я відчула всередині поклик: помри, помри, помри… і ніби у відповідь на це нарешті ожив меч. Руків’я потепліло під моїми пальцями, а лезо тихенько заспівало в очікуванні супротивника.

Із темряви на нас повіяло могильним, сирим, застійним повітрям, і над озером почав збиратися туман, формуючи з себе щось, схоже на краплю, від якої в сторони розходилися примарні щупальця — і їхня кількість зростала з кожною секундою. Ставши по інший бік від Н’Граат’Са, я до різі в очах вдивлялася в незрозуміле створіння, яке, у свою чергу, здається, так само оцінювально розглядало нас.

— Ви знаєте, що це? — я намагалася говорити якнайтихіше, хоча здавалося, ніби в мене в голові вже ворушиться одне з щупалець і читає все, про що я думаю.

— Без поняття, — приголомшено озвався Лайєн, і від цієї відповіді по моїй шкірі пробігло ціле стадо наляканих мурах. Якщо вже найдавніше серед нас створіння не має гадки, що це за потвора, то… про що взагалі може йти мова?

Створіння ніби вичікувало; ми теж не рухалися. Мені здавалося, що я приросла підошвами до підлоги, а в оглушливій тиші пронизливо й рівно відстукувало серце.

— Ми не зачепимо тебе, — раптом сказав орк і, загасивши полум’я, опустив руки. — Пропусти нас — і ми підемо, й більше не тривожитимемо твій спокій. Нам просто треба дістатися на той бік озера. Ми не хочемо завдати тобі зла й болю. Але ми можемо це зробити. Заглянь у мене й побач своє майбутнє.

З цими словами він високо закинув голову, заплющив очі — і в ту ж мить сотня щупалець кинулася до нього, оплітаючи й оплетаючи так, що орк дуже швидко став схожим на рибину, заплутану в сітях. Я смикнулася було, та мене зупинив вимогливий погляд Лайєна — судячи з виразу його обличчя, до нього починало приходити якесь упізнавання, і я почала заспокоюватися. Було абсолютно ясно, що ці чоловіки чудово усвідомлюють, що роблять і навіщо.

Увесь час, поки тривала безмовна боротьба між двома свідомостями — примарною й матеріальною, — мене не відпускав якийсь дивний звук. Огидний і недоречний у цій безмовній, залитій темними водами печері. Скрегіт металу об камінь. Я, шикнувши, обернулася до Гаарна й зрозуміла, що не одна це почула: обоє гномів насторожено дивилися назад, у той бік, звідки ми прийшли, і в мене від раптового осяяння волоски на шиї стали дибки — наші переслідувачі намагалися розкрити той самий лаз, через який ми проникли всередину гори!

— Він нас пропустить, — нарешті промовив орк, і я помітила, що щупальця стікають із нього, не лишаючи жодних слідів. — Це дух озера, і він пам’ятає, що таке вогонь, і я показав йому, що можу зробити. Але він повідав мені ще дещо: вся поверхня перед нами повністю затоплена. Надто давно тут не було гномів, надто давно ніхто не зміцнював береги — і це дозволило воді зайняти весь простір, поглинувши під собою і сходи, і арку виходу в житлові приміщення, і шахти. Щоб потрапити туди, нам доведеться плисти.