Розділ 24. Що в імені тобі моїм?

Десь крапала вода — монотонно й нескінченно дратівливо… Цей звук врізався в голову й ліз, заважав, набридав… відволікав… Може, то у ванній — там давно вже час було лагодити кран, але постійно щось заважало: різні нестачі — то часу, то грошей на сантехніка… Жахливо хотілося спати, та сон не йшов, відтиснутий тим капанням. Пригадалося, що в Китаї була кара водою — коли мученому на лоб година за годиною падала крапля за краплею, і той зрештою сходив з розуму. Та й узагалі — дивні сни останніми ночами, надто реалістичні; можливо, мама має рацію й варто менше часу проводити за компом, особливо ввечері, перед тим як лягати. Та сама ця думка вже була блюзнірською — гра надто щільно увійшла в ритм життя й стала звичною рутиною.

Скільки можна… крапає й крапає… дратує… може, встати й перекрити воду — тоді й заснути вийде? А це що за новий звук? Здається, телефон пищить… Точно — повідомлення: «Юль, привітик, вибач, що пізно. Просто нагадую: завтра ввечері всім треба бути в грі — пройдемо пару важливих квестів. На добраніч. Цілую».

Ну от, тепер можна й спати, навіть вода перестала дратувати — крапає, та й нехай собі крапає, що тепер, не жити, чи що?..

Та вода заважала — це рівне постукування бісило, і я насилу розліпила повіки. Високо наді мною був кам’яний звід, під спиною, судячи з того, як вона затекла, — теж камінь. Тіло погано слухалося: підняти руку вдалося лише з третьої спроби — я почувалася поламаною лялькою. Може, так воно й було — колишньою собою мені вже не стати. Пам’ять, зрадниця, наче заснула, і я застогнала, зціпивши зуби — невже знову? В полі зору з’явилося обличчя орка — стривожене й спантеличене; уважно подивившись на мене, він відвернувся й щось гукнув у темряву, звідти долинув радісний відповідний крик. Ззаду мене підхопили під пахви й під голову підклали щось м’яке й тепле, а до лівої руки припало шовковисто-кошлате й муркотливе. Кіт. Живий і, здається, цілком здоровий.

Пам’ять повернулася миттєво, накривши з головою задушливим покривалом — перекошені обличчя на балконі й шерех пір’я дракона, що відлітав, несучи мене кудись униз, до підніжжя гір. Разом із пам’яттю повністю відновилася свідомість, і я нарешті зрозуміла і хто я, і де я, і хто поруч.

Сівши, я обернулася й побачила заплакану Еріку, на чиїх колінах я, виявляється, лежала.

— Де ми? — прокаркала я і замовкла, засоромившись.

— У печері, — озвався підійшовший Гаарн і простяг мені флягу, — нас принесли сюди дракурти й полетіли.

— Само собою, — ніколи ще вода не здавалася мені такою смачною, — Целум не може віднести нас далеко, мабуть, він вирішив, що це місце ідеальне, щоб обірвати погоню. А що це за печера?

— Під горою, — відповіла за дядька Еріка й, намочивши хустинку водою, узялася витирати мені обличчя, — під тією самою, де замок — із пів години тому ми чули, як повз хтось пройшов; вони перегукувалися досить голосно, і я зрозуміла, що вони шукають голову.

На цих словах вона здригнулася, а я вп’ялилася в орка:

— Скажи, вони зможуть його оживити? — Н’Граат’С одразу зрозумів, про кого я, і якийсь час мовчав, обдумуючи відповідь.

— Ні, — нарешті сказав він і рішуче похитав головою, — надто багато часу минуло. Вони, звісно, можуть спробувати, але без голови жодна розумна істота повноцінно жити не зможе. Ти дуже правильно вчинила — за зраду може бути лише одна відповідь — смерть.

— Тааак, — кисло протягнула я, — воно, звісно, правильно, тільки от як мені тепер із цим жити?

— Як і раніше — максимально спокійно і, найголовніше, не мучачись докорами сумління, — пролунав з темряви голос того, кого я вже не сподівалася почути, — думай про те, що якби трішки удачі було на їхньому боці, нас би не було серед живих, а ти стала б слухняною маріонеткою в руках демона. Така перспектива тобі більше підходить чи все ж ні?

— Як ти? — я підвелася й підійшла до закутка, де лежав Лайен. Поруч із ним, тримаючи його за руку, сиділа бліда Милларга і, ні на кого не зважаючи, щось тихенько шепотіла.

— Скажу так: я був би безмежно вдячний вам усім, якби ви просто дали мені спокійно померти, але ні — тепер я змушений починати все з початку, проживати це життя, та ще й вести тебе до Храму, — Лайен усміхався, і я зрозуміла, що бурчить він лише для годиться, — дякую тобі за те, що дала нам піти з честю.

— З честю то з честю, тільки от що тепер робити? — Гаарн сердито насупившись ходив туди-сюди по печерці, куди нас принесли дракончики, — речей нема — вони всі в селі, в трактирі. Добре, що ти, Джул, єдина здогадалася взяти з собою зброю. Я ж, безмозкий, усе лишив — думав, до друзів ідемо, ех…

Він нарешті сів і став роздивлятися свої руки. Я ж замислилася — справді треба було вирішувати, що робити далі. Відсиджуватися в печері довго не вийде — нам потрібні їжа й вода, як мінімум. Добре, що всі лишилися живі й, завдяки зусиллям Милларги, — відносно здорові.

— Ти зможеш іти? — я дивилася на Лайена й дивувалася, як швидко він одужує: риси обличчя знову набували миловидності, навіть нахабний блиск майже повернувся в очі; ельфійка ж, навпаки, ставала все блідішою й прозорішою, — якщо ти відчуваєш у собі досить сил, то, може, час зав’язувати з лікуванням, бо нашому лікарю скоро знадобиться доктор.

Він здригнувся так, ніби йому самому таке на думку не спадало, й, поцілувавши пальчики Милларги, відсторонився від неї: