Розділ 22 Їли м’ясо мужики, пивом запивали

Моя нервозність передалася Лайену, і він весь час кивав мені бровами, даючи зрозуміти, щоб я не розслаблялася й трималася напоготові.
Міг би й не хвилюватися — я й так уже оглянулася та помітила, що тут немає жодного вікна чи дверей, лише широка арка в протилежній стіні — вся прикрашена різьбленням із тими самими сценами насильства, які, мабуть, мали демонструвати лихість і відвагу кожного члена цього Клану.

— Та що з вами обома, — Ґаарн подивився на мене несхвально, — люди ж нас у гості запросили, а ви хмуритесь, наче лиха чекаєте.

— Я просто не виспалася, — збрехала я, бажаючи заспокоїти гнома. — Та й день, сам розумієш, був нелегкий. Спершу подорож на ярмарок, потім напад, тоді все інше. Не зважай на мене, веселись, друже.

Я вимучено всміхнулася й підійшла до дівчат, що несміливо тулилися до стіни.

— Як думаєте, чим нас пригощатимуть?
Я помітила, що Мілларґа замотала свої вушка з особливою ретельністю, хоча щось підказувало — усі й так уже знають її маленький секрет.

— Сподіваюся, хоч чимось, я страшенно голодна, — Ерика, як і її дядько, була цілком безтурботною й усміхалася своєю звичною, сяючою усмішкою.

— Ти зовсім не побоюєшся, що це може бути пастка? — я все-таки наважилася спитати гнома. — Подумай: тут немає ані вікон, ані дверей, тобто вибратися ми зможемо тільки телепортом, якого не маємо.

— Ти просто не розумієш, — Ерика глянула на мене ще світліше, — ніхто не наважиться порушити закони гостинності. Це неписане правило: запросивши до свого дому, забезпеч гостю найбільший комфорт і повагу. Тим паче, якщо це замок Клану. Тож не хвилюйся, з нами нічого не станеться — просто відпочивай.

Легко сказати “відпочивай”, коли навіть Н’Ґраат’С, відчувши напругу, що витає в повітрі, насупився.
І саме в ту мить, коли я вже була готова закричати від переповнених емоцій, у арковому проході з’явився він — безсумнівний ватажок цього Клану. Помилитися було просто неможливо: його одяг, його зброя, вираз обличчя, а також сотні зображень на стінах кричали: Я — цар і бог цього місця!

Окинувши нас трохи зарозумілим поглядом, він, як справжній лідер, одразу визначив головного у нашому загоні й попрямував просто до Лайена, повністю ігноруючи всіх інших.

— Вітаю вас, друзі, у нашому гостинному кланголі, — він удавано всміхнувся лише ротом, очі ж залишалися холодними, — сподіваюся, вечір принесе вам задоволення та радість.

— Дякую, — Лайен злегка вклонився у відповідь, — хотів би знати, з ким маю честь розмовляти, бо, на свій сором, не можу згадати ваших стягів.

— Оооо, — засміявся лідер, — не дивно. Ми малий Клан, звемося Безликі, нещодавно відокремилися від Альянсу Червоногривих і ніколи не лізли у верхівку.

При згадці якихось Червоногривих Лайен помітно розслабився і навіть усміхнувся у відповідь.
— Радій бачити старих друзів, — щиро потиснувши простягнуту руку, він розсміявся разом із ватажком клану, — вибач, не пам’ятаю твого обличчя, але, безперечно, ми зустрічалися не раз. Я кілька разів виручав вашого лідера з неприємних халеп.
— О так, звичайно, — з натягнутою веселістю озвався чоловік і перекинувся поглядами зі своєю свитою — двома здоровенними орками страхітливої зовнішності, — я Харольд, і, ясна річ, знаю, хто ти — Лайен, шукач пригод. Для мене честь приймати тебе й твоїх друзів у нас.

Промовивши це, Харольд нарешті спромігся поглянути й на нас. Лайен представив кожного по черзі — чомусь пропустивши кота, від чого той притис вуха й ображено засичав.
— О, бачу, ви взяли із собою домашнього улюбленця? Дуже сентиментально, — Харольд ковзнув по котові байдужим поглядом, а потім раптово впився очима в мене, — а ти, гадаю, та сама нова Мандрівниця? У моєму Клані є один із ваших, думаю, вам буде про що поговорити. Чи дозволиш поцікавитися твоєю Іскрою?
— Я воїтелька, — швидко відповіла я, випереджаючи роздутого від гордості Ґаарна. Той незадоволено видохнув і подивився на мене здивовано.

Я й сама не знала, чому вирішила приховати правду — можливо, на мене вплинув нещодавній діалог із Маммоною. Але поки на мені ці перчатки, вирішила: першому-ліпшому правду не відкриватиму, хай би який він був «друг».
— Добре, добре, — миттєво втративши до мене інтерес, протягнув Харольд, — воїтельки в нас теж є, з однією з них ви вже познайомилися. Надіра — одна з найкращих, кого мені довелося знати. У ній є щось таке, від чого тремчу навіть я.

Він гучно засміявся, показуючи, що це лише жарт і, звісно, він нікого не боїться.
— Ну що ж, — продовжив він, коли всі чемно відсміялися, — прошу до нашої бенкетної зали, де на вас чекає вечеря на вашу честь, дорогі друзі. Так рідко в цій глушині трапляються хоч якісь розумні гості.
— Цікаво, — звернулася я до Лайена, коли ми спускалися гвинтовими кам’яними сходами, — він що, селян узагалі за розумних не вважає?
— Наскільки можу судити з повітря, ми зараз високо в горах, — меланхолійно озвався ельф, який, здається, вже з усім змирився, — не думаю, що тут узагалі часто шастають мандрівники.

Помітивши, що ми перешіптуємося, орк, який ішов поряд, незадоволено зсунув брови, але не сказав ані слова, лише міцніше стис губи. Скориставшись паузою, я знову звернулась до друга:

— Мені тут не подобається, — я чухала Сірого, що сидів тихий, мов миша, якщо так взагалі можна сказати про кота, — даремно ми сюди прийшли.

— У нас не було іншого виходу, — відповів Лайен, дивлячись поперед себе з застиглим виразом на обличчі, — можливо, я занадто накручую себе й тебе, і насправді нас чекають лише вино, дівчата і сміх.