Розділ 21 Друзів на городі не знайти

У кімнатці повисла така тиша, що здавалося — об неї можна порізатися. Я дивилася на Гаарна, продовжуючи тримати на колінах дивно смирного кота, і боялася поворухнутися — усе те нагромадження дивних слів, що щойно вивалили на мене, тепер загрозливо нависало, готове обвалитися й поховати під собою всі надії на безтурботне життя.

— Ти обіцяв розповісти, чому був вигнаний із Сім’ї, — я нарешті прийняла рішення повністю проігнорувати все, сказане гномом, і тому звернулася до нашого сором’язливого орка, від чого той здригнувся. — Милларга відкрила нам свою таємницю, здається, пора й тобі, тим більше що довкола нас починається якесь нездорове заворушення, і місця для недомовок просто не залишилося.

— Ти права, Мандрівнице, — він узяв стілець, поставив його в центрі кімнати так, щоб бачити всіх, і сів, не втрачаючи гідності: неприродно випрямив спину, вперся руками в коліна трохи розставлених ніг. У світлі сонця, що падало з незавішеного вікна, його темно-зелена шкіра здавалася маслянистою й блищала, а чорні лінії татуювань проступали різкіше.

Я не змогла б назвати його красивим: було щось відразливе і в надто пухких губах, що ледве приховували ікла, і в широкому, явно кілька разів зламаному носі. І водночас варто було лише раз глянути в його попелясто-сірі очі — й ти розумів: цей не зрадить!

— Передусім я хотів би подякувати вам за те, що прийняли мене і не ставили жодних запитань протягом тих кількох днів, що я провів поряд, — почав орк урочисто й сумно. — Я навмисне нічого не приховував, але й не відкрив правди. Я — боягуз. Але боягуз не в розумінні інших народів, лише за нашою, орочою міркою. Я не зміг пройти випробування сили — завдання дорослішання, і мене вигнали із Сім’ї як негідного.

— Та що ж це за завдання таке, — буркнув гном розгублено, — скільки живу, а жодного разу не чув, щоб за подібне виганяли. Бувало, так, зустрічав я вже тих, хто мандрує в бандах зі стертою Сімейною міткою, але це зазвичай такі відморозки, яких свої ж не витримували — або гвалтівники, або найвідбитищі вбивці, а частіше і те, і інше разом.

— Ти не міг про нього чути, бо про це не прийнято розповідати, тут немає ані доблесті, ані честі, це прохідний етап дорослішання. Це випробування проходять без втрат, воно не складне для того, хто звик з народження приймати й відбивати удари, хто природжений боєць, як усі орки, — потрібно просто вистояти ринг і не впасти. Так перевіряють усіх молодих орків, і треба дуже постаратися, щоб його не пройти.

Плечі Н’Граат’Са сумно опустилися, і мені здалося, що він усередині весь складається з болю й сорому. Мені страшенно хотілося якось підтримати цього величезного, такого сильного зовні чоловіка, але я розуміла — його треба дослухати, і саме це зараз буде для нього головною підтримкою.

— У моїй Сім’ї я був найспокійнішим, — продовжив він після короткої паузи. — Ніколи не розумів, що хорошого в кулачному бою, і намагався уникати їх. Не тому, що боявся за здоров’я — ні, — але я не бачив сенсу в цьому розмахуванні кулаками на втіху публіці. Я не крав нишком гномотра із засіків Старших і не напивався до втрати розуму, як робили без винятку всі Молодші — і орки, і орчихи. Я не отримував задоволення від вдихання диму тліючої слодки, яка росла у надлишку на пагорбах, де розташувалася моя Сім’я: надихавшись до деренчання в горлі й кашлю, голова стає чавунною, зате сила в руках додається… разом із дурістю. Я був далекий від цього і дивився зверхньо на тих, хто день у день перетворювався на копії своїх предків — тупих нерозумних істот, здатних лише спаровуватися, жерти й битися. Багато з них навіть свій дар навчилися пристосовувати до божевільних ігор, у які скотилися: у кулачному бою розтрощити супротивнику голову, а потім підіймати його, повертаючи з мертвих стільки разів, доки не вичерпається магія. Як ви розумієте, вигравав той, хто врешті лишався живим… Будь я трохи хитрішим, розумій я, чим усе це закінчиться, то, мабуть, ховав би свою відразу за маскою байдужості — і після випробування просто пішов би з Сім’ї у великий світ, як робили багато хто до мене. Але тоді я не був би собою. Я заступився за дівчину. Як уже потім мені пояснили, вона зовсім не потребувала ні мого, ні чийогось іншого втручання — це була гра. Гра між нею і тим, хто, як мені здалося, хотів узяти її силою. Він був сином Старійшини. А я вибив йому ікло — недопустима вольність. Він нічого не сказав мені на це, лише подивився. О так, так дивитися можуть тільки орки. Коли настав день мого випробування, проти мене поставили стару. Я відмовився битися і просто сів у центрі кола, дозволивши їй робити зі мною все, що заманеться. Це визнали поведінкою, негідною орка, і тієї ж ночі мені стерли знак і вигнали із Сім’ї. Як я тепер розумію, вони вирішили зробити це давно — просто чекали відповідного приводу.

— Яка підлість, — тільки й змогла сказати я, тоді як інші приголомшено мовчали. — Вони поставили тебе в безвихідне становище. Якби ти вдарив ту стару, тебе б так само вигнали. Ти не мав вибору, і, звісно, я ніколи не вважатиму тебе боягузом — ти молодець! Але як же низько впали твої родичі… Яка ж це має бути викривлена фантазія, щоб до такого додуматися.

— Цікава історія, — почувся від дверей голос Лайена. Він підійшов і поклав руку оркові на плече:
— Ти ніколи не будеш боягузом для нас. Я ще жодного разу не чув, щоб орк повівся настільки гідно і сміливо. Адже ти знав, що тебе виженуть. Знав одразу, щойно побачив свого суперника. І ти зробив свій вибір максимально безкровно.

Після цих слів НʼГраатʼС помітно розслабився, риси його обличчя пом’якшали, а коли Милларга поривчасто обняла його, а потім, засоромившись свого імпульсу, відскочила — він узагалі почав усміхатися. Усмішка зробила його обличчя привабливішим, і навіть нижні ікла, що оголилися, не псували цього враження.