Глава 17 Головне, щоб костюмчик сидів

З храму ми виходили мовчки — усе-таки відлуння колишньої сварки тиснуло на нас обох, і щойно теми для розмови закінчувалися, ставало нестерпно важко знайти нові. Мітка, активована слугою богині, боліла й світилася так яскраво, що мені довелося прикрити зап’ясток долонею другої руки, аби не привертати зайвої уваги. Я не можу сказати, що була розчарована — з одного боку, звісно, чудово знати, що ти унікальна й тобі судилося щось незвичайне. З іншого — я підсвідомо сподівалася, що в храмі наді мною посміються й скажуть щось на кшталт: «А ти, дівчинко, що тут робиш? Живо додому, до мами».

Але, на жаль, усе вказувало на те, що я потрапила сюди не випадково, а була свідомо вирвана з власного світу богинею, яка замість того, щоб самій вступити в сутичку з могутнім супротивником, підсилає прибульців зробити за неї брудну й небезпечну роботу.

— Чому ти постійно озираєшся? — наважилася я порушити тишу. — Гаарн помилився, і в цьому селі нам теж може щось загрожувати?

— Звичка, не звертай уваги, — усміхнувся він і взяв мене за руку. — Болить?

— Трішки, — я скривилася, але руки не прибрала. — Коли ти поставив мені мітку, болісні відчуття одразу зникли, а зараз вона ниє й ниє. Чому так?

— Бо я не служу Енліль, — він знизав плечима і поглянув у бік будиночків з веселими вогниками у вікнах. — Дивлячись на цих фермерів, мене не полишає відчуття нереальності цього місця. Ти пам’ятаєш мертвий город, через який ми проходили кілька днів тому? Так от — у світі майже не лишилося нормальних міст і сіл, таких як це. Нечисть множиться, звірі й розумні сходять з розуму й починають вбивати, а потім приходять орки й піднімають мертвих. Наш світ хворий, і я дуже хочу, щоб він якнайшвидше видужав.

У його словах було стільки туги й болю, що мене пронизала здогадка — він пам’ятав цей світ таким, яким він був до приходу демона! Але хіба таке можливо, і скільки ж йому тоді років?..

— Я бачу, тебе мільйон питань точать, — тихо мовив він, усе ще не відпускаючи мою долоню. Від його тепла мені й справді ставало спокійніше, і, здається, навіть біль відходив. — Не бійся питати, навіть якщо здаватимешся смішною — так ти дізнаєшся щось нове, те, що зробить тебе розумнішою. Я буваю різким, роки самотності відучили мене нормально спілкуватися з жінками, тому не соромся вказувати мені на це — так ти зробиш мене кращим. Наша компанія дуже строката, і це дає мені надію, що для нашого світу ще не все втрачено — якщо такі різні розумні здатні мирно уживатися в настільки важких умовах.

— Скажи мені… скільки тобі років? — я зупинилася й подивилася на нього так, ніби бачила вперше. І в цьому згасаючому світлі дня, що йшов на спочинок, я помітила те, чого не бачила раніше — очі старця на вічно юному обличчі.

— Я пам’ятаю світ до приходу демона, — він посміхнувся, відповівши водночас і на те, про що я навіть не встигла спитати. Поцілувавши мені пальці, він нарешті відпустив мою руку. — Я збився з рахунку в той рік, коли Енліль покликала особливо багато Мандрівників… тоді мені здалося, що вона у відчаї.

— Все було марно? — глухо відгукнулася я на його невимовний біль.

— Вони всі загинули в бою…

Питати більше було нічого — але одне все ж прорвалося крізь губи:

— Їх усіх вів ти?

— Так, Мандрівнице. Я супроводжував кожного з них, і тому бачив смерть кожного, — він не дивився на мене, але я бачила його погляд, звернений до зірок… можливо, він намагався знайти там душі тих, кого не зміг врятувати.

— Хто ти?.. — мене раптово накрило благоговійним жахом, наче поруч стояло божество.

— Я ж тобі казав, — з легкою насмішкою він обернувся до мене, і наваження спало. — Я Лайєн, світлий ельф, авантюрист, контрабандист і лучник. Ходімо вечеряти, я вже чую, як твій шлунок починає співати голодні пісні.

Він відвернувся від мене й рушив вулицею, не озираючись — певен, що я йду за ним. А в мені тим часом поставало ще більше запитань, і все сильніше росла впевненість: цей ельф зовсім не такий простий, яким намагається здаватись. Сьогодні, саме зараз, у цю мить, щось у ньому змінилося — ніби він дозволив собі відхилити завісу й показати мені трішки більше, ніж планував. І цього «більше» вистачило, щоб майже засліпити мене.

— Завтра вранці не чекайте мене на сніданок, — кинув він через плече, коли ми вже підходили до трактиру. — У мене є один сувій телепорта. Хочу закінчити всі справи, що стосуються твоєї одежі та зброї, і заодно позбутися зайвого багажу. До того ж гном сьогодні щедрий лише тому, що смертельно стомився. Завтра він почне рахувати збитки та зітхати, тож доведеться компенсувати його витрати.

Сказавши це, він штовхнув двері трактира, і мене обдало такими апетитними запахами, що мій шлунок, видавши непристойне кхрякання, спробував люто прорватися крізь ребра.

Я із задоволенням відзначила, що вечерю замовили на сімох — на краю столу, застеленого вишитою скатертиною, стояли два горщики, накриті полотняними серветками, і широка миска зі смаженим м’ясом. А судячи з розчервонілих щік Еріки та Милларги, у глечику була зовсім не вода.
Коли ми підійшли, Гаарн, кинувши побіжний погляд на мою кисть, відвернувся, і я побачила, як його губи ворухнулися — без сумніву, гномським прокльоном. Він до останнього сподівався, що мітка Лайєна спрацювала неправильно.

Я ж озиралася навколо — цей трактир зовсім не був схожий на той перший, куди Лайєн привів мене в день нашої зустрічі. Тут відразу кидалася в очі багате облаштування, домоткані доріжки, скатертини — хоч і не нові, але чисті та вишиті. Було зрозуміло: місце й справді спокійне — тут не водяться зграї забіяк і забулд. Гості всі були спокійні, умиротворені, як-от компанія невисоких бородачів, що сиділи навскоси від нас, — мені вони були лише по груди.