Глава 16. Ми їдемо, їдемо, їдемо…

Звичайно ж ми зустрілися тієї ж ночі, і я вдосталь намилувалася ним — кігтями, іклами, хвостом і, звісно, крилами. І рогами — жоден поважний демон не вийде до людей без рогів, це ж невід’ємний атрибут демонської влади!

На щастя, побачила я його не в тому світі, що вже став моєю реальністю. Ні. Я зустріла його на екрані монітора — у тій грі, в яку так завзято грала ночами моя альтер еґо, знехтувавши і відпочинком, і сном.

Я стояла за її плечем безмовною тінню — хоча могла б хоч у литаври гатити чи рознести весь посуд на кухні: вона все одно була занурена у гру та команди, що лунали в її навушниках. Її ігрове відображення — маленька, порівняно з демоном, фігурка — стрибала, била двома мечами так, що по тілу ворога розходилися блакитні, змієподібні спалахи; відкочувалась, перекочувалась і знову кидалася вперед, намагаючись зайти йому за спину, подалі від величезних лап і оскаленої пащі.

Іноді індикатор здоров’я стрімко падав, але їй на допомогу приходили союзники — мабуть, у команді були цілителі.

І саме в ту мить, коли чудовисько, схоже на ящера, вже майже здохло, коли лишалося завдати останнього удару, сталося щось таке, що шокувало і мою альтер еґо, і мене. З-за спини, з боку союзників, прилетіла одна-єдина стріла — тонка, як павутинка, із сріблястим оперенням, залишаючи за собою блакитний слід. Вона ввігналася в спину її персонажу — і з вуст дівчини, що сиділа за комп’ютером, вирвався стогін, ніби ця стріла пробила її власні легені й серце.

Фігурка впала ниць. У ту ж секунду навушники вибухнули криками, а текстове вікно на екрані засвітилося повідомленнями.

Але дівчина цього вже не бачила — вона варварським способом висмикнула штепсель з розетки. І на одну мить, поки імпульс іще проходив крізь систему, на екрані майнуло чоловіче обличчя — дивно знайоме.

Окрім мене його ніхто не побачив: моя альтер еґо лежала на ліжку, так само, як і її персонаж, — ниць, сховавши обличчя в зігнуті руки. Її плечі тремтіли від тихих ридань. Моє серце розривалося від жалю і безсилля — я не могла ні допомогти, ні підтримати.

Все, що я зрозуміла: її убив союзник. Хтось, кому вона довіряла настільки, що сміливо підставляла спину.

За кілька хвилин телефон на столі задзвонив романтичною мелодією. На екрані — те саме чоловіче обличчя й підпис «Коханнячко моє».

Дівчина застигла: вона знала, хто це. На її обличчі йшла внутрішня боротьба.

Витримавши паузу, дочекавшись тиші, вона встала, підійшла до столу, взяла телефон і додала цей контакт до чорного списку, попередньо перейменувавши його. Потім пішла до коридору, придивилась до свого відображення, стерла сльози, і, накинувши пальто просто поверх піжами й домашнього взуття, вийшла на вулицю.

А я залишилася серед цієї осиротілої тиші, наповненої примарами та тугою. Не в силі більше витримувати її, я примусила себе прокинутися — і опинилася під тим самим небом, що й хвилину тому.

Навкруги також була тиша — але не мертва, не гнітюча. Просто всі навколо відпочивали, відновлюючи сили перед новим днем. Я підвелася на лікоть і помітила, що є ще один несплячий — на самому краю нашої імпровізованої повозки, звісивши ноги й попихкуючи люлькою, сидів Гаарн. Він задрав голову до неба, наче прислухався — чи то остерігався нападу зверху, чи просто милувався зорями.

Скориставшись тим, що він не спить, я тихенько підповзла ближче, сіла поряд і приклала палець до губ, щоб він не заговорив занадто голосно:

— Чи не міг би ти допомогти мені з одним питанням? — я нахилилася ближче і прошепотіла йому у саме вухо: — От ти сказав біля воріт, що на кожного Мандрівника припадає свій демон. Але то чи я така тупа, чи ти не все розповів — я зовсім нічого не зрозуміла. Коли Лайен мене знайшов, ми чули грім і бачили, як небо темніє, і він сказав, що прийшов демон. Виходить, він прийшов по мою душу? І тепер буде на мене полювати? Але чому? Якщо я сидітиму тихо, він все одно прийде вбити? І… виходить, ви всі в небезпеці, поки поруч зі мною?

— Не зовсім так, — гном поморщився і трохи посунувся, даючи мені більше місця. — Розумієш, у той самий день, коли ельфи пробудили зло й воно увійшло в наш світ, Енліль покинула його. Не тому, що кинула нас. Просто залишаючись тут, вона була б у постійній небезпеці. А так — вона, перебуваючи далеко, не забуває про нас і допомагає. Так от: жодна істота, народжена в цьому світі, не здатна дати відсіч головному злу. Не хочу промовляти його ім’я — він завжди чує тих, хто називає його, свідомо чи ні.

— Так-так, — кивнула я з розумним виглядом. — Коли королева Рода темних ельфів сказала його ім’я, я чула шепіт у гіллі.

Гаарн кивнув і затягнувся так глибоко, що я вже вирішила — він заснув на ходу. Але ні. Просто збирався з думками.

— Ми не одразу це зрозуміли. Багато сміливців загинуло в його лігві, поки Енліль не відкрила нам правду: перемогти його може тільки хтось не з нашого світу. Чия свідомість і думки не такі, як у нас. Так з’явився перший Мандівник. Ніхто вже не пам’ятає, ким він був, скільки мав років, яку Іскру носив. Він зібрав команду героїв — і їм майже вдалося. Але ворог покликав підмогу. Всі вони загинули.

І відтоді так повелося: щоразу, коли приходить новий Мандрівник, демон кличе свого слугу, щоб його вберегти.

— Якщо ми, Мандрівники, повинні захистити цей світ і позбавити його зла, то чому ті покидьки в трактирі хотіли віддати мене демону? — я розтягнулася на дошках нашої повозки, дивлячись на зорі. Балачки гнома навівали дрімоту.