Глава 15. Що може бути важливіше за родину?

Він ішов повільно й урочисто, жодного разу не озирнувшись, гордо несучи свою поголену голову над розгорнутими плечима, і його поставі міг би позаздрити будь-який артист балету. Але в цій величавій ході було щось нарочите, показне, навіть хизувате.

Коли відстань між нами скоротилася, я змогла роздивитися нашого рятівника краще й помітила, що вся його голова, лоб і щоки вкриті шрамами, які утворювали химерні візерунки. А на лівому боці грудей, там, де серце, виднівся свіжий слід від опіку — завбільшки приблизно з мою долоню. Цей слід помітили й інші: Лайен із Гаарном перекинулися промовистими поглядами, і гном навіть тихенько присвиснув.

Мені ж було зовсім не до їхніх оглядин — одяг і волосся, підсихаючи під променями хоч і вечірнього, але дуже спекотного сонця, взялися кіркою, а шкіра так немилосердно свербіла, що я ледве стримувалась, аби не вити. Кіт, щоб не піддатися природній для цих милих створінь звичці приводити себе до ладу вилизуванням, знову прийняв людську подобу. Милларга, як і раніше непритомна, була милосердно позбавлена необхідності нюхати нашу «ароматну» компанію. Ерика ж, хоч і переодяглась у чисту сорочку, так само, як і я, періодично запускала пальці у волосся, кидаючи на мене співчутливі й цілком розуміючі погляди.

Уявивши, який запах стоїть тепер навколо нас, я нестерпно засоромилась перед цим чоловіком, який, не дійшовши кількох кроків, зупинився, притиснув ліву руку до правого боку грудей та схилив голову, вітаючись із нами. Побачивши його зблизька, я зрозуміла, що дуже помилилась щодо віку — він був приблизно однолітком Лайена, а суворості йому надавав погляд. Якщо ельф завжди дивився з насмішливою хитринкою, то в очах цього плескалося ціле озеро болю. Саме ним він і накрив мене, коли нарешті підняв голову.

— Вітаю путників, — його голос був таким самим, як і вся зовнішність: позбавлений барв, емоцій, доведений до краю відчаю живої колись істоти. — Моє ім’я Н’Граат’С. Що привело вас у цей сумний край, де віднині правлять лише горе та страждання?

— Мене звати Лайен, — ельф підвівся й відповів Н’Граат’Су тим самим урочистим жестом. — Ми шукали перевізника, але новини повільно доходять до цих земель, тож ми зайшли в місто, не знаючи про його біду.

— Вам пощастило, що я був неподалік, — орк говорив без хвастощів, просто констатуючи факт. — Ви б не змогли вийти за міську браму без втрат. Чи можу я запитати, куди ви прямуєте і — якщо можливо — попросити взяти мене з собою як подяку за допомогу?

Гаарн здивовано хмикнув і, не давши Лайену знову відкрити рота, втрутився:

— Ти не назвав свого родового ім’я, і я не бачу обов’язкового знака твоєї сім’ї на грудях. За що тебе вигнали? Якщо ти скоїв підлість або вбивство — ми не можемо взяти тебе з собою. А дорога наша проста: ми йдемо до Храму воїнів на Розмовляючому острові. Як тобі з нами по дорозі — то ходімо. Буде хоч кому допомагати багаття розпалювати, — і він, задоволений власною дотепністю, провів рукою по злиплій бороді.

— Не непокоїся, шляхетний гноме. Я не вбивця і не злодій — мене вигнали за боягузтво. Але це стосується лише моєї сім’ї, тому всієї правди я відкрити не можу — досить знати й цього. Я з радістю пройду з вами ваш шлях і допоможу полегшити його настільки, наскільки зможу, — промовив він і, відклавши простий дерев’яний посох, на який спирався, опустився на одне коліно й торкнувся чолом землі в церемонному поклоні.

— От і добре, — бадьоро озвався Лайен і, підійшовши до орка, простягнув йому руку. — Будьмо друзями на час подорожі. А вже боягуз ти чи ні… Я бачив, як ти нам допоміг — боягуз не став би влазити в натовп мерців, заступаючись за зовсім незнайомих подорожніх. Усе говорять вчинки. Пробач наш вигляд — я б зараз віддав усі свої скарби за бодай балійку води, навіть холодної.

Наче відповідаючи на його слова, небо раптом затягло хмарами, й нас накрив справжнісінький літній зливень — недовгий, але достатній, щоб змити з наших тіл і душ бруд, зібраний на шляху через місто мертвих.

Відійшовши вбік від чоловіків, які делікатно відвернулися до нас спинами, ми з дівчатами роздяглися до білизни й тепер радісно пританцьовували під прохолодними, пружними струменями дощу, допомагаючи одна одній вимити кров із волосся. У цьому було щось живе, щеняче — радість плоті, що вистояла перед смертю. І зовсім не хотілося думати про нові небезпеки, які, без сумнівів, чекатимуть далі, чи про перспективу ще однієї ночівлі на землі, під відкритим небом, на виду в проклятого міста та його не-мертвих мешканців.

Злива тривала всього якихось пів години, але води було стільки, що нам вистачило й відмитися, і привести до ладу зброю та одяг, і навіть наповнити фляги. Єдиний мінус — земля добряче розмокла й неприємно чвакала під ногами. Але Лайен запевнив мене, що до ночі ще далеко, і під сонцем усе встигне підсохнути, а навіть якщо ні — то який у нас вибір?

— Мені потрібно повернутися в місто за речами, — ошелешив нас орк, коли ми трохи оговталися й почали оглядати вміст своїх наплічників, оцінюючи шкоду, завдану нежиттю та зливою.

— Ти хочеш повернутися туди? — у мене від подиву щелепа відвисла, і я глянула на нього як на самогубця.

— Це наша Джул, — Лайен зухвало та зверхо поклав мені руку на плече, але я різко її струсила. — Вона в нас новенька, Мандрівниця, тож не дивуйся — іноді каже дивні речі.

Я сердито засопіла, відчувши в словах ельфа насмішку, і Ерика, як завжди, змилостивилася наді мною: