Глава 14 Мертві не пітніють

Коли я, викупанa й щаслива, нарешті вибралась на берег і розвалилася в траві, навколо розливалися справжній спокій і благодать.

— Слухай, — звернулася я до Лайена, що лежав поруч, — от ви кажете, що гладіатор — це дуже рідкісна Іскра, і що мало в кого з людей вона є, а може так статися, що я вмію володіти мечем, бо в минулому житті теж була воїном, наприклад?

— Що, що? — Лайен навіть підвівся на лікоть і подивився на мене з веселим здивуванням. — Чим ти вмієш володіти?

— Зброєю володіти. Я ж двічі завалила ото вашу арахніду, потім фею… вразила, — я трохи зам’ялася. — Якби я не мала цих навичок раніше, то навряд чи взагалі зрозуміла б, як його в руках тримати. Так же?

— Так-то воно так, та не так, — гном підійшов нарочито голосно, бухкаючи своїми чобітьми. — Уміти тримати в руках і вміти користуватися — різні речі.

— Та вже, насмішила, — і Лайен, фиркнувши, знову відкинувся в траву. — Зброєю вона вміє користуватися. Ти хоч бачила, як його тримаєш? І як сама при цьому тримаєшся? Кисть напружена, плечі згорблені, ноги прямі, як кілки, сама вся дерев’яна.

— Хто б міг подумати! — я образливо засопіла. — Так от чому тебе вперше ледь не вбили — ти замість того, щоб своїми кинджальчиками стріляти чи стрілочки метати, мене розглядав! Дуже вдячна й вважатиму це компліментом, але можна в наступний раз воювати, а не милуватися?

— Було б чим, — знову встромив у мене колючку злий ельф.

Не знаю, чим би закінчилася наша перепалка, якби, в котрий уже раз, не втрутилася Ерика. Вона взагалі стала кимось на кшталт доброго духа в нашій строкатій компанії.

— Просто в тебе зброя Новачків, — вона підійшла й урочисто водрузила мені на голову вінок із трави й блакитних квіточок, який умудрилася сплести за такий короткий час, — вона зачарована. Твій меч сам веде тебе, обираючи в противника найвразливішу точку на тілі. Це зроблено для того, щоб вас захистити — адже ви повністю безпорадні, й не кожному новенькому трапляється на шляху власний Лайен. Зазвичай ви прокидаєтесь у самому Храмі Енліль або поруч, рідко хто — так далеко, як ти. Після мінімальної підготовки й розповіді про світ навчальну зброю змінюють на звичайну, пробуджують Іскру й, виділивши супроводжуючого з числа служок Храму, відправляють проходити вже більш профільне навчання. У тебе справді все пішло не так, як зазвичай, але на все воля Енліль.

Я більш ніж промовисто глянула на Лайена, а той, удавши з себе метелика, раптом «упорхав» у бік річки й знову взявся плюскатися з подвоєною старанністю. Ерика посиділа ще трохи поруч і пішла плести вінок Мілларзі, Гаарн і Сірий вовтузилися біля вогнища, а я тим часом міркувала: звідки б їм усім, окрім самого ельфа, звісно, знати, що прокинулась я якраз не поруч із їхнім селом, а саме що біля храму, якщо мене знайшли ітуни, які якраз там і водяться здебільшого. Але чому тоді Лайен вчинив саме так — навмисно відвів мене якнайдалі, не здійснивши належний ритуал? Що за дивні справи в нього з тією самою королевою Роду, адже вона не просто знизошла до розмови з ним — вона підкорилася, пішла на його умови. Багато питань, мало відповідей. Та я вирішила поки що не тиснути на ельфа. У нас ще буде час усе це обговорити — без зайвих вух, звісно, хоча щось мені підказувало, що вуха Сірого тепер стирчатимуть усюди, де буду я.

— Мені здається, тобі не варто засмучуватися, — пролунав поруч голосок ельфійки, — він спеціально тебе провокує, хоче, щоб ти розсердилася й розкрила свій потенціал уже зараз, а не потім, у Храмі, де надто багато тих, кому це може не сподобатися.

— Але навіщо він це робить? — це було дивно: її очі так само магнітизували, але в ній не було холодної чопорності, навпаки, ельфійка була м’якою й ніжною, як ранковий вітерець.

— Не знаю, — вона знизала плечима. — Я його зовсім мало знаю, але він переповнений загадками і таємницями, як і ти, тому ти його й притягуєш. Я відчуваю попереду небезпеку, думаю, він теж її відчув. Нам усім потрібно бути напоготові. І ще — я, звісно, мало живу й ще не все розумію, але можу сказати тобі одне: так, у бою тебе веде й твоя Іскра, і меч сам повертається в потрібний бік, але щоб він зміг уразити ворога, треба, щоб він був у руці, розумієш? У міцно стиснутій руці того, хто хоче битися. До того, хто не хоче, зброя не прийде. Ось і все, — і вона, підхопившись, пішла, не приминаючи трави, до Ерики, що чекала на неї.

Я знову поринула в роздуми, з яких мене вивів чудовий запах підсмаженого м’яса й перебільшено-бадьорий голос Гаарна, що скликав усіх обідати.

Обідали, до слова, мовчки, зосереджено. Тепер, коли адреналін, що підскочив через пригоду на Тутовій рівнині, спав, кожен по-своєму переживав те, що сталося. Менше за всіх довелося понервувати котові — він просидів у мішку всю дорогу, переходячи з рук у руки, як естафетна паличка. Найбільше дістав гном — і як замикальний, і як дядько, що хвилюється за племінницю, та й загалом було видно, як він уже прикипів до кожного з нас, навіть до нашої скромної ельфійки. Лайен час від часу болісно хмурився, і я могла точно сказати, про що він думає — знову й знову прокручує в голові своє падіння й те, до чого воно могло призвести, якби я не показала олімпійський рекорд, підштовхнута панікою, жахом і любов’ю до котів.

— Скажіть, а він великий, той город, куди ми йдемо зараз? — нарешті запитала я, щоб хоч якось припинити затягнуту мовчанку.

— Не дуже, — охоче озвався Гаарн, випередивши Лайена, — це навіть не місто у прямому розумінні цього слова, а дуже велике село. Зате там є Храм Енліль і пара трактирів, заїзд і…