Глава 13 Котячі очі диму не бояться

Він дивився на мене ніяково й сором’язливо, а я хапала ротом повітря, як викинута на берег рибина.

— Ну почнемо з того, що не кіт, а сумонер, він же закликатель, — з гідністю сказав замість хлопця Гаарн, витягуючи з мішка пакунок із харчами. — Племінник Меченого він, шістнадцять рочків йому навесні стукнуло всього. Ти скажи мені, телепню, як ти надумав із дому тікати, і що це за казки про провіщену?

— Я вже дорослий, — уперто задерши підборіддя, з гідністю у ще ламкому, хлопчачому голосі відповів юнак, — і сам вирішую, з ким і куди йти.

— Перепрошую, що втручаюся, — я стала між гномом і хлопцем та уважно подивилась на Лайена. — Ти знав про нього? Що він іде за нами?

— Авжеж, що ні! — в голосі ельфа вчувалось обурення. — Я б не став брати дитину в такий похід!

— Я не дитина, скільки можна вам повторювати, — в очах хлопця вже стояли сльози. — І я можу бути корисним! Я всю ніч відганяв від тебе фей, інакше вони б тебе до божевілля довели, і ти з урвища б стрибнула!

Він дивився на мене, і його очі вимагали підтримки, а мені в голову прийшла одна думка.

— Раз він уже так далеко зайшов із нами, кинути його ми точно не можемо, — я намалювала на обличчі найсолодшу посмішечку. — Поясніть мені, як так виходить, що він і кіт, і… не кіт?

— А отак і виходить, — Гаарн простяг хлопчині добрячий бутерброд, нашвидкуруч змайстрований. — На, підкріпись. Не уявляю, чим ти ці два дні харчувався.

Хлопець знітився, а я пильно стежила за ним — вигляду виснаженого, зголоднілого в нього не було, то й на змарнілого він не був схожий. Щодо мишей не знаю, але птахів він точно не ловив, отже їв те саме, що й ми, і цілком можливо — з наших же запасів.

— Мене звати Сірий, і я сумонер, — він знизав плечима й сів на купину, зиркаючи на нас хитрим і водночас зворушливим поглядом, так, як вміють дивитися тільки коти й кішки. — Це означає, що я можу призвати дух живої істоти, прийняти її подобу й повадки, зберігаючи при цьому власний розум. Чим старший сумонер, тим більша тварина йому підкоряється. Я поки що кличу тільки кота, але це вже немало, раніше на мій поклик приходили лише миші та жаби.

Еріка пирснула в долоньку й одразу ж замахала руками:

— Так, так, я пам’ятаю, як ти стрибав по столах у трактирі, ну й переполох тоді влаштував! Кіт — це вже чудово, тобі трохи зачекати лишилось, роки два-три, й, мабуть, зможеш уже й вовком обертатися чи лисом. Лисом навіть краще, — подумавши, додала вона.

— Чому ти просиш узяти тебе в мішок, коли ми бігтимемо через рівнину? Ти ж можеш лишитися в людській подобі й бігти разом із нами, — я продовжила розпитувати хлопця.

— Ну, по-перше, я не людина, я напіврослик, — важливо відгукнувся він, — а по-друге, у мене надто короткі ноги, я за вами не встигну. Я котом ледве поспів, а зараз — і поготів.

Він дивився на мене так віддано, що мені аж ніяково стало, а здогадка почала набирати виразних обрисів.

— Не думаю, що з цим будуть проблеми, — холоднувато відгукнувся Лайен. — Нести тебе можу я, як найменш завантажений із двох чоловіків. Джул свій меч ледь тягає, а наприкінці пробіжки навряд чи зможе стояти на ногах. Про решту дівчат я взагалі мовчу.

— Ну гаразд, — протягнув Сірий трохи неприязно. — Я все ж сподівався, що Джул зможе мене підняти.

Здогадка переросла в твердий висновок, і я вже знала, яким саме чином кігті опинилися в моїх речах. Залишалось лише з’ясувати — навіщо він це зробив, чим саме керувався.

Тим часом Лайен скомандував закінчення привалу, і Гаарн, витягнувши зі свого бездонного мішка білу тканину, спритно роздер її на смуги — п’ять великих і одну маленьку, якраз на котячу мордочку. Поки всі замотувались так, щоб залишилися тільки очі, я підійшла до Сірого й, ухопивши його за вухо, уважно глянула в його пройдисвітські очі:

— Навіщо ти вкрав у Лайена кігті й підсунув їх мені? — мій голос, попри награну ніжність, нічого доброго йому не обіцяв.

— Я хотів вас посварити, — хлопчина спритно викрутився з моїх пальців, струмочком туману перетікаючи в уже знайомого мені кота. Задравши хвіст, він лихо проскакав до Лайена й почав тертися об нього, позираючи на мене. Той нахилився, швидко обмотав трикутну мордочку стрічкою й, узявши кота під пахви, засунув у свій наплічник, який повісив не за спину, а на груди — щоб контролювати ситуацію.

Кольнула думка, що я б із задоволенням опинилася зараз на місці цього підлого котяри, але мене в мішок ніхто, звісно, пхати не збирався.

— Які наші подальші дії? — усі збирались мовчки й діловито, а я почала нервувати, бо поняття не мала, що мені робити.

— Біжимо середнім темпом, не зупиняючись, ланцюжком, на відстані одного кроку, — Лайен, вочевидь усе-таки вловивши мій настрій, підійшов, узяв мене за плечі й уважно зазирнув у очі. — Першим біжу я. За мною ти, потім Мілларга, Еріка, і замикати буде Гаарн. Якщо раптом щось трапляється, не треба верещати й кликати на допомогу: досить один раз ляснути лівою рукою по лівому плечу — це означає негайну зупинку. Але не раджу зловживати: чим швидше ми перетнемо рівнину, тим більше шансів лишитися живими. Усім дихати впівдиху, не теревенити, берегти подих. На тому боці рівнини є струмок — там і скупаємося, і відпочинемо. Щоб не збиватися з ритму, раджу про себе рахувати кроки. Пішли!