Глава 12 Нарву квітів і подарую букет...

Я заснула відразу й миттєво, щойно торкнулася головою імпровізованої подушки зі згорнутого плаща Лайена, який він віддав у моє повне й неподільне користування.

На відміну від минулого разу, моє альтер его вже не усміхалася, дивлячись у монітор — її погляд був злим і колючим. Жваво відстукавши щось по клавіатурі, вона різко підвелася, відштовхнувши стілець на коліщатках так, що той відкотився до протилежної стіни, а з чашки, що стояла на столі, виплеснулася коричнювата рідина й залила якісь папери. Окинувши поглядом влаштований безлад, дівчина схопилася двома руками за голову й тихенько заплакала, поскугливши, як цуценя. Я зрозуміла, що в неї щось трапилося в житті, далеко не найприємніше, і коли вона знову вийшла з кімнати, підлетіла до столу — на екрані цього разу не було жодних картинок, тільки відкритий документ з рядками тексту та графіками, а ще було відкрите діалогове віконце з ромашкою в логотипі, що підморгувало різнокольоровими вогниками.

Повернувшись із ганчіркою, вона витерла калюжу, глянула на зіпсовані папери й, хмикнувши, розірвала їх та викинула клапті до сміттєвого кошика під столом. Не підсуваючи крісло, так і лишившись стоячи, вона відкрила діалог, знову сердито сопучи набрала якийсь текст, сильно натискаючи пальцями на клавіші, і, закривши всі вкладки, вимкнула комп’ютер.

Мені страшенно хотілося їй якось допомогти, але я абсолютно не розуміла як. Ба більше — раптом розхотілося повертатися сюди взагалі. У всій квартирі відчувались безпросвітна туга й розпач, навіть кактус, що стояв біля монітора, виглядав пониклим і жалюгідним.

Дівчина заснула, а я, користуючись нагодою, оглянулася уважніше — перебування в подобі безтілесного духа давало перевагу у вигляді нічного бачення. Уся її квартира складалася з однієї кімнати, кухні, крихітної прихожої та санвузла з підтікаючим краном. Ніде не було жодного натяку на присутність інших живих істот, і я зробила висновок, що живе вона одна.

Величезні книжкові шафи, забиті книгами в яскравих обкладинках із лицарями й драконами, дитячі фотографії в рамках, стосик грамот, макет дайсе на стіні — небагатий набір, щоб скласти повне враження, звісно.

Дівчина застогнала уві сні й почала щось сердито бурмотіти дитячим, капризним голоском, і я, підлетівши з цікавості ближче, буквально всмокталася в її тіло — й отямилася вже на узліссі, поряд із димлячим вугіллям від вчорашнього вогнища.

Світанок уже почав фарбувати край неба в рожевуваті відтінки, і, як це зазвичай буває, тіні стали глибшими, тривожнішими. Навколо панувала безмовність — нічні птахи вже відспівали, а ранкові ще не прокинулися. Відчайдушно позіхаючи, я потягнулася до фляги й, наштовхнувшись пальцями на щось округле, живе, тепле й м’яке, заверещала таким дурним голосом, що перелякала не тільки Лайена з товаришами, а, здається, й усю округу.

— Що таке? Що сталося? — підскочив до мене Лайен, стискаючи в правій руці кинджал, а лівою хапаючи мене за плече. — На тебе напали? Хто? Звідки?

Гаарн, уже схопивши свій чудовиський молот, став у бойову стійку, прикривши спиною дівчат — Ерику та Мілларгу, які, ще сонні, взагалі не розуміли, що відбувається.

— Тут щось було. Живе, тепле, м’яке, поряд зі мною, — промекала я, як коза, й боязко відійшла від місця своєї ночівлі. — Прямо отут. Я потягнулася по флягу й наткнулася рукою. От і закричала…

— Чого злякалася-то? — сердито просопів гном, опускаючи молот. — Тобі ж сказали, поки ми в Падших у гостях, жодна нечисть не підбереться, а звичайних звірів вогонь відлякує.

— Я подумала, що це привид, — сказала я чисту правду, сором’язливо опустивши очі й плечі, — тієї феї, яку я…

— Вбила, — твердо й холодно закінчив за мене Лайен, вкладаючи кинджал назад у піхви. — Години дві ще є, лягаймо спати. Нема тут привидів і бути не може — саме тут. А от далі — можливо. Але вони безтілесні, розумієш? Вони не живі, не теплі, не м’які — ніякі. А те, що лежало в тебе під боком, швидше за все, заєць або білка, і тепер бідолашна тваринка тікає звідси щодуху, гублячи по дорозі кал.

Цей грубуватий жарт зробив свою справу, і за хвилину всі, відсміявшись, уже спали. Усі, окрім мене…

Прокрутившись без толку, я встала й почала тинятися навколо, аналізуючи події двох минулих днів. Отже, що мені вже було відомо — цей світ живе й дихає магією, і я, оскільки вже є його частиною, ношу в собі певну Іскру, яку мають розбудити в якомусь Храмі, ага. Що ще? Не все довкола становить загрозу, але треба завжди бути насторожі, бо не все є тим, чим здається. Тут існують товарно-грошові відносини, є села й міста, налагоджена, здається, транспортна мережа, кланова й родова системи — це свідчить, що суспільство доволі розвинене. Звідки все це спливало в моїй голові — я не знала, але з насолодою обмірковувала — думки про те, що пам’ять повернеться, гріли душу.

Раптом у вуха проник тонкий звук — тихий і нав’язливий, від якого занили зуби. Озирнувшись у пошуках джерела, я побачила її — королеву Роду. Вона змінила вбрання й тепер була схожа на грозову хмару, що прилягла відпочити на галявині.

— Навіщо ти явилася в наш світ? — пролунав у мене в голові її голос, сповнений ненависті й гніву. — Я не дозволю тобі зруйнувати все те, що ми вибудовували століттями. Якщо ти та, чиє пришестя було передречене, то май на увазі — ми чекали й готувалися!

Її неймовірні очі магнітизували й позбавляли волі. Думаю, якби вона забажала, я б і справді сама кинулася на меч. Але, видно, умови угоди, укладеної з Лайеном, було неможливо скасувати, і від цього її ненависть до мене й до нас усіх лише міцнішала.