Глава 11 Не все те золото, що блищить

Ледь дочекавшись їхнього пафосного відступу, я у виснаженні опустилася на траву — здавалося, що кожен м’яз викручують старанні руки прачки. Тіло трусив озноб, зуби вибивали бадьору дроб, і на шкірі виступила липий піт. Щосекунди ставало гірше: голосові зв’язки звело спазмом, я не могла вимовити ні слова, а мої супутники, не звертаючи на мене жодної уваги, тихенько перемовляючись, спокійнісінько продовжували збиратися в дорогу.

Не знаю, чим би все це закінчилося — можливо, саме тут і обірвалася б моя пригода, але мені просто під руку втрапив флакон — той самий, з поясної сумки, з блакитною рідиною… Слабо тямлячи, що роблю, я, зірвавши зубами пробку, тремтячою рукою вилила вміст собі до рота, очікуючи нового, ще гіршого приступу, як це було з зіллям зцілення. Та ні! Сталося диво — буквально за мить я відчула прилив сил, усі болі й неприємні відчуття зникли, і я змогла нормально рухатися. Ба більше — хотілося співати, сміятися, стрибати й танцювати. Справжня ейфорія.

Коли здатність мислити нарешті повернулася, я задумалась: адже сумка була точно зав’язана шнурком — я чудово це пам’ятала, бо сама ж і зав’язувала її! Може, Лайен, укладаючи насмикуване з хвостів птериксів пір’я, викинув флакон як зайвий, і він просто випадково опинився поруч? Втім, це зовсім не схоже на нашого дбайливого ельфа, який тягне до себе все, що не прибите цвяхами. Та й у випадковості я не вірила.

А може, я взяла чуже? Те, що належало гномам? Або навіть темній дівчині?
Я взяла сумку й, розв’язавши її, почала нишпорити всередині навмання, намагаючись не привертати уваги. Флакон, звісно, я не знайшла, але натрапила на щось інше: довгасте, вигнуте й прохолодне на дотик. Кігті арахніди — три штуки. Мене переповнила ніжність і вдячність до Лайена — ну який же він хороший: мало того, що поділився пір’ям, так ще й половину здобичі з паучихи віддав мені! Думка про те, що когті мені могли підкинути, навіть не промайнула в моїй пустій голові…

— Ти ще довго будеш вовтузитися? — сердито гукнув Лайен, який нарешті зволив поглянути в мій бік. — Що це в тебе в руці?

Не показуючи йому порожній флакон, я підвелася, поправляючи вибиту з-під ременя сорочку.

— Я тут майже померла, взагалі-то, — я кинула в його бік докірливий погляд. — І що б ти тоді поніс у Храм? Мою відтяту голову? Не думаю, що за неї тобі насипали б повний гаманець золотих.

Гаарн хмикнув, Ерика голосно розсміялася, навіть темна дівчина ледь помітно всміхнулася. Вона, здається, ще не до кінця збагнула, що ж сталося.

— Я ідіот, — він ляснув себе по лобі. — Ні, не гожусь я в супровідники. Як я міг забути, що ці магічні гойдалки майже випили твою силу й майже згасили Іскру!

— Дуже вчасне зауваження, — скептично хмикнула я. — Можеш ще парочку епітетів собі навісити і від мене теж.

— Ми сьогодні рушимо чи ні? — раптом гаркнув Гаарн. — Скільки можна! Ви як кішка з псом — шипите й гавкаєте один на одного! Пам’ятаєш, я тобі казав, що у нашому світі все має свою ціну? — він обернувся до мене. — Так от, магія не нескінченна. Її треба постійно відновлювати. Тіло ми підтримуємо їжею, а Іскру — духовним. Але все це тобі пояснять у Храмі, а значить нам потрібно якнайшвидше туди дістатися. Якщо всі готові — ходімо!

Він підхопився і впевнено рушив у протилежний бік від того, куди зникли Темні.

Ельфійка, шокована всім, що сталося, стояла, нерішуче переводячи погляд з мене на Лайена і назад. Мені здалося, вона вже пошкодувала про рішення йти з нами. Але іншого виходу в неї не було — повертатися додому означало підписати собі смертний вирок.

— Слухай, підземний житель! — насмішкувато гукнув у спину гному Лайен. — Нам не туди. Якщо підеш прямо — зайдеш у болото і тебе разом з пожитками затягне на дно, до духів трясовини. Вони хоч посміються наостанок.

— Пробач, — прошелестіло зовсім поруч, і щось легке торкнулося моєї руки. Я озирнулася — то була ельфійка. — Кожне посилення забирає трохи твоєї магії. І ослаблення — так само. Я не зрозуміла, що ти новенька, й дала тобі максимум того, що могла.

— Як тебе звати? — я усміхнулась і обережно, боячись зломити, стисла її наче напівпрозорі пальчики.

— Мілларга, — вона сором’язливо опустила очі. — Мені сказали, що так назвала мене мати… але я сумніваюся. Це зовсім не схоже на імена які дають своїм дітям темні ельфи. Думаю, так назвала мене Танніола, щоб ще раз поглумитися й підкреслити мою нечисту кров.

Час до часу ми йшли мовчки — кожен поринув у власні думки. Я ж перебирала в голові питання, які хотіла поставити Лайену при першій нагоді. Хоча, здається, йти ми збиралися без зупинок — усі прагнули скоріше залишити цей ліс, де за кожним кущем мені мерещився неприязний погляд. Скоріш за все, так воно й було — за нами стежили. Мені кілька разів вчулося легке шарудіння позаду, а коли я оберталася, то помічала сіру тінь, що ховалася за кущами.

— Думаю, ти помиляєшся, — раптом сказав Лайен після двох годин абсолютної тиші, змусивши всіх здригнутися. — «Міллар» ельфійською означає «світлий, сонячний, живий». Гадаю, що саме мати дала тобі це ім’я. А королева Роду виконала обіцянку, дану вмираючій. Скоріш за все, вони праві — для них ти полукровка, а твій батько був простим ельфом. І саме твій дар врятував тобі життя — Танніола зберегла тебе лише тому, що ти їй корисна, а не з сентиментів. Скільки «останніх гілок» вона засушила власноруч — й не злічити.

— Який у неї дар? — я вбирала все нове з жадібністю губки.