Глава 10. Та ну вас до біса з цією, вашою, магією

Від несподіванки я здригнулася й інстинктивно схопилася за руків’я меча, помітивши, як Лайен глянув мені за спину, а його брови злетіли в німому подиві. Бачачи таку реакцію ельфа, оберталася я повільно, наче нехотя. Гноми теж завмерли, а Гаарн поставив на землю свою торбу й присвиснув. Якби вночі ельф не посвятив мене в історію цього світу, я б зовсім не здогадалася відразу, хто стоїть перед нами.

Дівчинка, а вірніше — дуже молоденька дівчина, на вигляд трохи старша за Еріку, дивилася на нас уважно й вимогливо. Її тонке, без натяку на жіночні округлості тіло напружилося, наче вона готова була будь-якої миті втекти. Досить висока й струмка, вона скидалася на обвуглену в багатті гілочку, і це враження підсилював колір її шкіри — голубувато-сірий, попелястий, немов матовий. Мені спало на думку, що вночі вона, мабуть, чудово полює, зливаючись із навколишнім світом.

Очі, велетенські, як у Лайена, цілком нечоловічого кольору, були широко розкриті. А свої густі, перлинно-рожеві волосся вона, стягнувши на потилиці, заплела в коси, якими притиснула вуха до голови.

Я одразу згадала бійку в трактирі й того юнака, що впав на підлогу з розтрощеним черепом: от ким він був — темним ельфом! І ця дівчина була, безсумнівно, з того самого народу.

— Хіба тобі дозволено ходити без супроводу? — першим порушив тишу ельф, піднімаючи обидві долоні догори, так само, як і при нашій першій зустрічі, демонструючи повну відсутність зброї. — Судячи з тебе, ти ще не вийшла з віку молодшої.

— Уже добу, як я середня, — тож маю право сама розпоряджатися своєю долею, — майже проспівало це неймовірно прекрасне створіння й обережно підійшло до мене ближче. — Тож ви візьмете мене з собою? Я все одно піду, з вами чи без вас, але що більше мандрівників — то безпечніша дорога, а я зовсім не знаю зовнішнього світу.

Лайен хмурився, і я бачила, що ідея розбавити нашу славетну компанію ренегатом була йому не до душі. З іншого боку, дівчина сама сказала, що все одно здійснить задумане, і було б великою підлістю залишити її йти саму…

— Ти обіцяєш, що ніхто з твого Роду не буде мститися за тебе й переслідувати нас через те, що ми нібито викрали тебе з-під сіні ваших крон? — нарешті, мабуть ухваливши якесь рішення, промовив ельф, кисло посміхаючись мені. Так, йому, як випадковому голові нашого маленького загону, тепер доводилося робити вибір самому, без можливості перекласти відповідальність на когось іншого.

— Учора вранці мені виповнилося сто вісімдесят років, і я вільна сама вирішувати: куди йти, з ким іти й якому таланту віддати перевагу. Ніхто не буде мститися — я сирота, яку годували з жалю й через страх перед помстою Варрла.

Коли вона вимовила це ім’я, Лайен відсахнувся, а мені здалося, що верхівками дерев пронісся холодний шепіт.

— І саме тому ти вирішила відштовхнути руки, що вигодували тебе, зрадити свій Рід, який дав тобі все, незважаючи на туманність твого народження, піти до найогиднішої раси — людей і віддати їм даровану тобі Іскру, щоб вони використали її проти твого ж народу?

Вони з’явилися за спиною темної ельфійки несподівано: три високі постаті, закутані в плащі кольору листя, з глибоко насунутими капюшонами, з-під яких було видно лише роти з тонкими, гидливо піджатими губами. У кожного в руках були оголені клинки, а весь їхній вигляд випромінював рішучість. Коли той, що говорив, скинув капюшон, я застигла в подиві — такого прекрасного обличчя я ще не бачила. Його шкіра була значно темнішою, ніж у дівчини, а очі — світло-сірими, майже без видимої райдужки, моторошні й заворожливі водночас.

Дивлячись на них, таких гордовитих і холодних, моєю шкірою пробіг морозець — ось вони які, ті, що знехтували своєю богинею та обрали служіння демону, охоплені жагою помсти й жадібності.

Лайен вийшов уперед, усе ще беззбройний, і спробував усміхнутися максимально привітно, але його погляд — колючий і холодний — зовсім не пасував до посмішки. Таким я його ще не бачила, і одразу стало ясно, що цьому молодому чоловікові вже дуже багато сотень років, і він бачив таке, чого я навіть уявити не можу. Це було обличчя хижака, а не жертви.

Він трохи змістився, так, щоб дівчина опинилася за його плечем, показуючи, що бере її під свій захист.

— Вона просила про нашу допомогу — і отримає її, якщо й справді увійшла в середній вік. Наскільки я знаю ваші закони, ельфійка, що перетнула молодший рубіж і не була віддана заміж, є вільною й більше не належить Роду, доки сама не забажає цього. Її намір очевидний — вона вибрала шлях, відмінний від вашого, і ви не маєте права їй перешкоджати.

Він, нарешті, поклав праву руку на ремінь, зовсім близько до пахв, де ховався маленький гострий кинджал.

— Що тобі до наших законів, авантюристе? — Темний зневажливо глянув на Лайена. — О так, не дивуйся, твоя слава, чи точніше — неслава — йде далеко поперед тебе. Не думали, що ти знову з’явишся в наших краях після того, що наробив тут востаннє. Тобі ж чітко сказали — не з’являйся, якщо хочеш зберегти свої вуха. Але ти все одно прийшов. І тепер хочеш забрати те, що належить нам? Чи не забагато ти на себе береш, скитальцю?

При згадці про вуха дівчина різко притиснула долоні до голови, а Лайен лише ширше всміхнувся — аж очі потемніли:

— Бачу, ти теж багато про мене знаєш. Тобто, тобі відомо, як я володію ножами? Ти не встигнеш навіть зрушити з місця, як лежатимеш із перерізаним горлом, якщо ще раз посмієш погрожувати мені чи комусь із тих, кого я беру під свій захист.