Розділ 9. Трохи про вуха

Спати лягали вже глибоко затемно — надто щедрим на події видався день, аби просто взяти й заснути. Усім кортіло поділитися і страхами, і хвилюваннями. Лайєн, підтвердивши мою здогадку про те, що ці місцини йому знайомі, сходив до потічка й наповнив усі фляги, навіть запасні. Потім вони з Гаарном уважно перетрусили наплічники, вирішуючи, що слід з’їсти насамперед, а що приберегти на потім. Еріка, тихенько мугикаючи собі під ніс пісеньку, латала дядьків колет, я ж знову була зайнята тим, що намагалася витягти з пам’яті бодай щось новеньке. З усього виходило, що повертається вона точково й ситуативно, і це вселяло надію всупереч запевненням Лайєна — мовляв, не повернеться. З другого боку, який мені з того зиск — згадаю я себе чи ні, — якщо в цьому світі все не так, як я звикла до того, як опинилася тут?

Коли всі вже втихомирилися й полягали спати, мене вразила безпечність, із якою вони поставилися до ночівлі в лісі: ніхто навіть не подбав елементарно розписати варту. А якщо на нас нападуть? Ті страховиська, яких я бачила на рівнинах, явно не єдині в цьому світі. Напевно, в лісі водяться й гірші. Тож я лежала, відганяючи дрімоту, хоч очі злипалися, і страшенно хотілося знову опинитися в тій квартирці, що наснилася минулої ночі. Небо, видиме в просвітах між кронами, підморгувало сотнею зірочок і вмовляло лягти спати, забувши про всі тривоги, але вуха жили власним життям і ловили кожен шурхіт і тріск поза колом світла від незагашеного вогнища.

Щоб якось себе розважити, я заходилася думати про відмінності між мною та супутниками. От, приміром, ті самі вуха — у кожного з нас вони різні. Починаючи від довгих і гострих, наче в зайця, у Лайєна і закінчуючи моїми — маленькими, округлими й притиснутими до голови; гном’ячі вуха були чимось середнім між мною та ельфом. Найімовірніше, це зумовлено еволюційно (слово саме випливло в голові, чим неабияк мене здивувало), адже ельфи, з уривчастих слів Лайєна, — діти дерев, лісові мешканці, а отже й прислухатися їм доводилося багато й часто — що там підкрадається, ховаючись за гіллям. Гноми народилися під землею, прислухалися до надр. Не вдалеч, а вглиб, так би мовити. Ну а я, схоже, рівнинний житель — ні раптової небезпеки з-за дерева, ні глибинної; сиди собі та зиркай на небо й у далечінь, тож вуха потрібні, але не так, як іншим.

За цими нуднючими думками я й не помітила, як задрімала, а коли поруч хруснула гілка, зірвалася, судомно хапаючись за перев’язь зі зброєю.

— Тихо-тихо, ну ти чого, — Лайєн, присівши поруч, поклав мені на лоб свою вузьку долоню. — Чому не спиш? Я вже з годину прислухаюся до тебе — ти все крутишся та охкаєш. Тобі зле? Може, на тебе потрапила отрута арахніди? Ми ж усі товклися біля Гаарна, і мені навіть на гадку не спало, що ти теж могла постраждати.

— Ні, вона мене не зачепила, я навіть устигла ухилитися від крові. Просто не розумію: ви так безжурно лягли спати — а як же небезпеки, що можуть чигати звідусіль, як ти мені казав, — прошепотіла я, аби не розбудити гномів. Він почув прекрасно, судячи з того, як розвернулися в мій бік його вуха.

— Пробач, я не здогадався, — він ляснув себе по коліну й мелодійно засміявся. — Усі Жителі й не новачки це знають, але ж ти — новенька. На цих деревах — руни темних ельфів, тож ми на їхній території й під їхнім захистом. Нас не чіпатимуть, доки йтимемо їхніми землями. Хіба що вони самі вирішать атакувати — та вже понад три століття всі народи тримаються перемир’я. Рідкі бешкетники, на кшталт тих, що ти бачила в трактирі, не в рахунок. Ми на території Роду, а Родам важить їхня репутація. Вони напевне вже підходили й вивчили нас, збагнули, що ми не становимо загрози, і відійшли. Тож спи спокійно — нас ніхто не зачепить.

— Як дивно… А чому ти називаєш їх темними — хіба ви не схожі? — сон відпустив, і я, тішачись його турботою, поглядала на його точений профіль, користаючись тим, що в темряві він не бачить моїх очей.

— Це дуже довга історія, не на п’ять хвилин, а тобі треба спати. Ти певна, що хочеш почути її сьогодні? — Лайєн, з насмішкою кинувши на мене оком, підтюкнув свій плащ, яким я вкрилася від нічної сирості.

— Якщо мені не судилося дожити до завтра, то я помру від цікавості. Тож розповідай, — і я згорнулася клубочком, ладна слухати.

— Ну тоді не нарікай, — Лайєн приліг поряд і, дивлячись у зоряне небо, почав:
— Дуже давно, коли Енліль, побачивши цей світ, вирішила вдихнути в нього життя, існували лише дві раси — ельфи, безсмертні діти повітря, та гноми — довгожителі, народжені землею. Простору було багато, а розумних — мало, тож довго вони жили поряд, не перетинаючись і навіть не здогадуючись одне про одного. Та час минав: ліси поступово сповнювалися ельфами, гноми ж уже заполонили всі відомі їм гори — і обом народам спало на думку почати освоювати рівнини, яких було в достатку. Отоді вони й зустрілися — і, як годиться розумним, одразу почали ділити те, що не може належати нікому, крім Енліль, — безкраї простори між горами й лісом. Прості сварки переростали в сутички, а ті — у війни. Обидва народи вдосконалювали бойові навички та зброю — і тоді почали проявлятися Іскри — магічний талант, закладений у кожного розумного цього світу.

— Обидві раси були однаково сильні й могли цілком винищити одна одну, тим паче, що через війни дедалі менше лишалося часу на звичайні клопоти — народження дітей. І тоді Енліль привела у світ нову расу — людей — і розселила їх на рівнинах. Вони не були безсмертні, як ельфи, і не жили по кілька тисяч років, як гноми, зате всі були неперевершеними воїнами й гідно боронили свої території. Отоді, змушені відійти назад у ліси, мої предки, які на той час стали вкрай войовничими й не полишали надії повернутися на родючі сонячні рівнини, такі щедрі й зручні для життя, вирішили використати свою перевагу — безсмертя.