Розділ 8. Не підмажеш — не поїдеш

Довкола нас, скільки сягав погляд, простягалося те саме поле — рівне, мов стіл, без жодного натяку на іншу рослинність, окрім трави. Лише дуже далеко, на обрію, вгадувався ліс.

— Щось ти занадто вже задоволена, — Лайєн глянув на мене з підозрою. — Це не ти мені ще кілька хвилин тому жалілася, що голова обертом і «коли ми вже приземлимось»?

— От саме тому й задоволена, що вже на землі стою, — відбила я претензію.

— Чи не час нам пообідати? — долинув голос Гаарна. — Не знаю, як ви, а я далеко на одному хлібі й молоці не зайду.

Він уже вовтузився в своєму наплічнику, перебираючи якісь апетитно пахнючі згортки. Я внутрішньо зраділа, що з нами в дорогу вирушив такий тямущий гном — бо взяти із собою припаси ні я, ні ельф не здогадалися. Як я дізналася згодом, Гаарн був не винятком серед гномів: усі вони великі ласуни до смачної їжі й солодкого сну, хай там як твердять, що «народжені від каменю».

Еріка, підтримуючи ідею дядька, уже вправно й швидко розстелила на траві вишитий рушник і з великою обережністю дістала з торби пляшку темного скла. Повнісіньку, судячи з того, як напружилися в неї м’язи на руках.

— Це що, ваш хвалений гномотрут? — від самої думки в мене очі полізли на лоба. Навкруги небезпеки, а вони, значить, збираються тут випивати?

— Та ти що! — Гаарн глянув на мене, як на божевільну. — Хто ж у поході розслабляється? Ото вже потім, як здамо тебе з рук у руки служкам Храму, тоді й наллємо по повній. А зараз це всього лише бродженик. Саме те для дороги — і освіжить, і підбадьорить, і ноги на потрібний лад налаштує.

Лайєн насуплено мовчав і поглядав у небо. Було видно, що ідея з обідом йому не надто до душі, але сперечатися з більшістю він не став.

Я підійшла до дракоші й почала гладити його по носі. Він прикрив очі й, здається, навіть почав тихенько похропувати від задоволення.

— Він що, тепер теж піде з нами? — спитала я з надією, глянувши на ельфа.

— Йому треба нормально харчуватися, — буркнув Лайєн і, діставши сопілку, кілька разів дмухнув у неї, вказуючи рукою в бік, звідки ми прилетіли. — Ми не зможемо його прогодувати. Але якщо ти захочеш, він прилітатиме до нас, може, ще пару раз віднесе кудись. Та, наскільки пам’ятаю, найближче місто вже недалеко, а там є перевозчик і купці.

Целум невдоволено фиркнув, але не став пручатися — і буквально за кілька хвилин зник за грядою пагорбів. Я ж відчула щось на кшталт гострого жалю.

— До речі, ти мені нічого так і не сказав про свою угоду. Ти знайшов покупця? — раптом у мені прокинулася жага наживи.

— Я й не шукав. У такій глушині, де ми були, ніхто не дасть за когті гарну ціну. Я лише прицінювався до нормального одягу й зброї, щоб переодягти тебе — ти занадто кидаєшся в очі, і я знав, що будуть проблеми. Не очікував тільки, що так швидко, — він підійшов до нашого імпровізованого «столу» й сів поруч з Ерікою.

— Чому ти весь час дивишся вгору? — наважилася я запитати в Лайєна, коли ми, як слід підкріпившись смаженим м'ясом якоїсь невідомої мені тварини, вже збиралися рушати далі.

— Розумієш, ці простори вже давно вподобали птерікти, — похмуро пояснив він. — Злі й мстиві створіння. Зазвичай вони не чіпають подорожніх, полюють лише на дрібну живність — лисиць, вовків, зайців. Але… — він на мить замовк.

— Але що? — поквапила я, згораючи від цікавості й уже здогадуючись, куди віє вітер.

— Я тут трохи… пополював колись, — нарешті зізнався ельф. — Вони мене запам’ятали. Тож як побачать — одразу полізуть в атаку. А разом зі мною й ви під роздачу потрапите.

— Ти що, стільки тих пташок перестріляв? — мені ставало дедалі цікавіше. — З них теж можна щось виручити?

— З усього можна виручити, — обізвався гном, що чув нашу розмову. — Добре хоч попередив. А не то самі б стали, як криця у воді, — він зупинився, дістав із мішка свій молот і закинув його на плече.

— Чуєш, небого, — гукнув він до Еріки, яка вже відійшла вперед, — діставай свою цяцьку! Наш контрабандист тут свого часу накоїв справ, дорога може видатися небезпечною. І не відбігай далеко й не забувай у небо коситися.

— Так усе ж, — я вирішила як слід дотиснути Лайєна, — що в тих птеріктів такого цінного, що ти влаштував на них полювання, знаючи, що будуть наслідки?

— Пір’я, — коротко кинув Лайєн і прискорив крок, даючи зрозуміти, що говорити більше не хоче. Та він, видно, геть мене не знав. Хоча… я й сама себе не знала. Але вже якщо мене щось зачепило, то я душу витрушу, поки не дізнаюся.

— Послухай, — докірливо мовила я, — так справи не робляться. Раз уже сказав «А», кажи й «Б». Кинув своє «пір’я» й думаєш, відкараскався? Ти, за твоїми ж словами, зараз підставляєш нас під можливий напад. Тож будь ласкавий, поясни все по порядку і зрозуміло!

Він скривився, але, окинувши мене поглядом з голови до п’ят, очевидно, зрозумів, що від розповіді йому не відкрутитися. І почав душероздираючу історію про те, як кілька років тому перестріляв цих пташок штук із сотню, добряче прорідивши їхню популяцію. Саме тоді, на гроші за продане пір’я, він і зміг купити їздового дракона.

— Тепер-то я розумію, що це було, м’яко кажучи, необачно, — зітхнув він. — По-перше, антиринок влаштував, по-друге, став їхнім ворогом номер один. Але ж я й уявити не міг, що доля знову занесе мене в ці краї — ще й так швидко, що покоління не встигло змінитися.