Розділ 7. Народжений повзати злітає аби як

Увесь той час, поки гноми витягали мене — розгублену, випльовуючу пір’я й пух — з-під крилатої потвори, Лайєн не вимовив ані слова. Стояв, наче кам’яна статуя, закривши обличчя руками, і лише його плечі, які дрібно тремтіли, свідчили, що він живий.

«Що це з ним? — промайнула в мене тривожна думка. — Злиться? Плаче?»

Та де там! Цей негідник увесь цей час беззвучно реготав, найнахабнішим, найбезсердечнішим і найобразливішим чином!

Коли він нарешті, досхочу насміявшись, відняв руки від почервонілого обличчя, то запитав із перебільшеною участю в голосі:

— Скажи мені, жінко, хіба мати не відкрила тобі таємниці твого народження? Може, в той день, коли ти ощасливила свій світ своєю появою, поруч опинився хтось, хто тебе прокляв? Це ж розуму не збагнути — як можна було примудритися залізти просто під черево дракурга, що сідав на землю? Ну як? Він же гігантський!

Мені стало нестерпно прикро — замість того, щоб поспівчувати, він ще й знущається!

— Я ніколи раніше не бачила нічого подібного! Це все одно, що на тебе без попередження впало небо! Ти хоч подумав про те, що замість сміху міг би проявити бодай краплю участі? Я, між іншим, перелякалася до смерті! — мені страшенно кортіло заїхати йому в цю його гарненьку фізіономію, але я стрималася.

— Ти перелякалася? — зареготав у тон Гаарн. — Ти краще поглянь на бідолашного дракончика! От хто справді перелякався! І дуже сподіваюся, що після такого прийому він узагалі дозволить нам сісти йому на спину!

Я уважно придивилась до важко дихаючої потвори й поспіхом відійшла подалі, ставши з іншого боку, де не було чути запахів. Про себе я з полегшенням відзначила, що моя невдачливість, здається, все-таки не абсолютна.

— Слухай, Лайєне, — Гаарн, відсміявшись, раптом став дуже серйозним, — а ти впевнений, що та мітка, яку ти їй поставив, справжня? Де ти її взагалі роздобув?

— У такого постачальника, що ще ніколи не підводив, — недбало знизав плечима ельф, уникаючи конкретики. — А ти з чого питаєш?

— А ти можеш уявити собі більш незграбного дуаліста? Та вона ж собі обидві руки по лікоть відріже ще на перших тренуваннях, — гном обійшов дракурга по колу й зупинився прямо навпроти мене. — Треба буде попередити в Храмі, щоб спершу видали їй дерев’яні клинки і тримали подалі від інших учнів. Так, думаю, буде безпечніше.

— Досить вам, — втрутилася Еріка, мабуть помітивши, як я вже починаю закипати від гніву. — Думаю, опинись ви у її світі — з вами би таке коїлося, що ми сміялися б ще голосніше. Якби вона була настільки невезуча, як ви зараз розписуєте, то не дожила б і до сьогоднішнього дня. Так, вона притягує неприємності, але ж і виходить із них без особливих втрат! Ітуни її не зачепили, хоча могли й напасти. Арахніда її не торкнулася. Шерстянки не отруїли. Та й із усіх Жителів, на яких вона могла натрапити, богиня звела її саме з шукачем пригод, у якого, окрім авантюризму, ще й совість жива, та з моїм дядьком — напевно, найбільш відповідальним гномом зі всіх, кого я знаю. Так, вона попала під дракурга… але ж під черево, а не під гузно, зрештою!

І вона, сердито насупивши бровенята, уперла руки в боки:

— Якщо ви негайно не перестанете з неї кепкувати, заявляю: ми з вами не підемо! До Храму я її й сама якось доведу. Світ не без добрих Жителів, допоможуть!

— Ну-ну, не гнівайся, — Гаарн лагідно провів долонею по її щоці. — Ми ж не зі зла. Я й сам переполохався, добре хоч штани не зіпсував, як той дракон.

Наче у відповідь на його слова, потвора кинула в нас гнівним поглядом, а тоді сіла, мов собака, на зад і взялася задньою лапою вичісувати себе за вухом. В результаті в наш бік полетіла хмара пір’я, пуху та якихось дрібних бліх. Згадуючи свій досвід спілкування з місцевою комашнею, я торопко відійшла якомога далі.

Поки чоловіки ходили навколо дракончика й прикидали, як би нам усім на ньому вміститись, я роздивлялася створіння. При другому погляді воно виявилось навіть милим — ну, якщо не брати до уваги його розміри. Вузька морда, витягнута вперед і вкрита коротким пір’ям, що мерехтіло на сонці голубувато-фіолетовими відтінками. Очі — розумні, зараз страшенно збентежені, зі звуженим вертикальним зіницями, мов у кішки. Невеличкі рухливі вушка. Тіло гнучке й видовжене, непомітно переходячи в хвіст. Чотири міцні лапи і, звичайно ж, крила — шкірясті, як у ітунів, і перетинчасті.

— Еріко, — пошепки звернулася я до гноми, що сиділа поруч і вправно заплітала косу, — що це за звір такий?

— Це їздовий дракончик, називається дракурґ, — пояснила вона. — Вони дуже лагідні й слухняні. Легко приручаються, обожнюють фрукти, — і, діставши з торби яблучко, вона простягнула його прямо до пащі дракончика. Той зітхнув, глянув на неї з-під опущених повік і, витягнувши вузенький рожевий язик, чемно прийняв ласощі.

— То виходить, це птах? — я намагалася уявити, якої величини має бути гніздо такої «пташки» і який розмах крил потрібен, аби підняти в повітря таку тушу.

— Та ні ж! — Ерика сердито зиркнула на мене. — Це не птах, це дракон. Я ж тобі сказала.

— Але він же вкритий пір’ям! Отже — птах! — вперто стояла я на своєму.