Розділ 6. Віщий сон не обдурить

Звісно, я думала, що засну відразу, щойно голова торкнеться подушки, але хвилина за хвилиною мина́ла, а сон усе не приходив. Більш того — в голову лізли не лише спогади про вчорашній день, а й думки про моє, схоже, не надто радісне майбутнє. Я перебувала в цьому світі менше доби, а вже тричі пройшла за крок від смерті — і врятувало мене тільки диво, інакше й не назвеш, — і це якщо не рахувати моменту мого пробудження, коли ітуни вирішили ретируватися по-доброму. Ще одна непрохана думка змусила мене підхопитися на ліжку: адже замість Лайєна на моєму шляху могла трапитися хто завгодно — скажімо, та чудна шайка-лейка, з якою так погано вийшло в трактирі!

Тепер, лежачи глибоко під землею, у дивній, невеликій та затишній кімнаті, я відчувала себе в безпеці, але черв’ячок сумніву підточував зсередини: а чи такі вже прості ті, хто взялися бути моїми покровителями? Лайєн, який горделиво й хизуючись , назвав себе контрабандистом і заради наживи прийшов полювати на чужу територію. Гаарн, що заступився за геть сторонню дівчину, наразивши своє житло на ризик нападу. Навіть у сліпих очах трактирника мені, з огляду на невчасний напад параної, вбачалася хитринка.

Я розуміла, що треба заснути — зранку вирушаємо в дорогу, і явно своїми двома, а отже потрібні сили. Чим би я не займалася у минулому житті, та вже точно не ходила в походи — за ниючими від незвички м’язами це було очевидно. Перевернувшись із боку на бік, я відчула, як у ногах з’явилася вага, ніби їх притисло легеньким тільцем — і, не встигнувши злякатися, майже одразу провалилася в сон.

Дивне це відчуття — дивитися на себе збоку. А в тому, що видима мною дівчина — це я, сумнівів не було. Укрившись, немов безтілесний дух, у кутку під стелею, я спостерігала, як моє альтер еґо уважно вдивляється в чорний екран і всміхається. Я згадала, як зветься той екран — монітор, а під’єднаний він до комп’ютера. Дивина та й годі: всі ці назви й поняття самі собою спливли в голові — і з’явилася надія, що пам’ять таки повернеться, попри запевнення Лайєна про протилежне.

Я обережно озиралася, ніби боячись сполохати саму себе, — дарма: дівчина за столом була так зосереджена на тому, що відбувалося на екрані, що не чула ні краплі води з кухонного крана, ні шарудіння миші під підлогою, ні того, як компанія за вікном напідпитку бурхливо й із характерними слівцями обговорює вчорашній футбольний матч. Вона була вся поглинута дійством, що розгорталося перед очима, відволікаючись лише, щоб ковтнути з пляшки зеленуватого скла й затягнутися тоненькою сигареткою. Я мимоволі насупилася: невже вона не помічає, що кімната вже вся прокурена і треба провітрити, інакше зранку знову болітиме голова — доведеться ковтати пігулки й іти на роботу з колами під очима, відмахуючись від колкостей колег про «буремну ніч».

Наче у відповідь на мої думки дівчина, зробивши чергову затяжку, скривилася, рішуче загасила недопалок і, підійшовши до вікна, відчинила фіртку, впустивши в кімнату свіже повітря й верески вболівальників. Придивившись уважніше, я помітила у неї вухах бездротові навушники — відразу стало зрозумілою її мимовільна «глухота».

Скориставшись тим, що господиня оселі пішла на кухню, я беззвучно перемістилася до столу й зазирнула в монітор. Було дуже цікаво: чим таким захопливим можна займатися о першій ночі, якщо о шостій вставати на роботу? Побачивши вже знайомий пейзаж, я відсахнулася: з екрана на мене дивилося те саме сільце, де я зараз перебувала тілом!

Додивитись сон мені не дали: у найхвилюючішу мить упізнавання, коли свідомість намагалася достукатися до мене, я збагнула, що постукування йде не з голови, а ззовні — хтось стукався до спальні. Оскільки в кімнаті з очевидних причин не було вікон, я не могла збагнути: ранок тепер, день чи ще ніч. На стінах, окрім нічника, не було годинника, і я, про всяк випадок щільніше загорнувшись у стьобану ковдру, буркнула:

— Увійдіть!

Звісно ж, то був Лайєн. Він уніс із собою світло масляної лампи, і я помітила якусь тінь, що шмигнула під ліжко, та не надала значення — Гаарн казав, що в домі багато шпигунів Еріки.

— Ти вже не спиш? — він говорив пошепки; я вирішила, що, мабуть, ще ніч або ранній-ранній ранок — не хоче тривожити господарів.

— Якби ти мене не розбудив — спала б, — прибрехала я й насолодилася тінню жалю, що майнула в його бездоганних очах.

— Учора ти хотіла про щось поговорити, але я був надто виснажений і вирубився, щойно ліг. Хто б подумав, що гноми так люблять поніжитися — такої перини не було в мене навіть у материнському домі. Розумієш, незабаром можливості перекинутися словом віч-на-віч майже не буде. То про що хотіла дізнатися?

Я замислилася — насправді питань було безліч, більшість із них такі, на які Лайєн навряд чи знав відповіді. Тож я випалила перше, що спало на думку:

— Як зветься ваш світ?

Лайєн задумався.

— Не знаю. Та й, мабуть, ніхто не знає, — він знизав плечима й, не питаючи дозволу, присів на краєчок ліжка. — Розумієш, нам немає потреби якось його називати — він же один.

— Так не буває, — зітхнула я й відсунула ноги, даючи йому більше місця. — Імена є в усього: у міст і сіл, у тварин і птахів, у посуду й зброї. Коли ми зустрілися, перше, що ти сказав, — своє ім’я. Земля не може бути без імені!

— Якщо для тебе це настільки важливо, можеш назвати її сама, — Лайєн усміхнувся.