Розділ 5. Знайомство з Ерікою та її підлеглими

Усю дорогу до дому Гаарна я намагалася усвідомити дещо, що ніяк не хотіло вмоститись у мене в голові. Щось я почула таке, що не вкладалося в голові, — неправильне, нелогічне. І лише тоді, коли гном відчинив хвіртку і жестом запросив нас у двір, я зрозуміла, що саме не давало мені спокою: оживлення! Про нього згадав Лайєн, його ж, певно, мав на увазі зеленомордий здоровань, коли забирав свого голубуватого дружка. То що ж виходить — у цьому світі навчилися повертати мертвих до життя? На душі раптом полегшало, і я вирішила, що, щойно ми зайдемо в дім і вмостимося, я неодмінно випитаю все про ці сувої, а потім і запасуся парочкою — про всяк випадок, звісно.

Попри глуху ніч, двір Гаарна освітлювали дивні кулі, розкидані то тут, то там, — здавалося, ніби під ногами перевернуте зоряне небо.

Хоч гном і казав, що живе з небогою, довкола не відчувалося того, що зветься «жіночою рукою»: не було затишку, обжитості. Я хоч і не пам’ятала, як воно «має бути», але все одно вловлювала холод і відстороненість цього місця. Хтозна, може гномам узагалі не притаманні сентиментальність і кокетування. Підійшовши до будинку, Гаарн довго й старанно витирав чоботи об ребристий килимок на ґанку, і ми з Лайєном зробили так само: хоч на вулиці й було чисто, варто було виявити повагу до того, хто нас прихистив.

— Слухай, Лайєне, у мене до тебе назбиралося безліч питань, тож не лягай одразу спати: все одно не відчеплюсь, — прошепотіла я, озирнувшись, і зайшла в дім.

Такого я, певно, ще не бачила. Хоча — якщо логічно — я і в такому світі вперше, та ще й без пам’яті, отже все мало би бути новиною. Увесь простір займали всілякі стелажі й полиці, заставлені різними залізними штукенціями, назв яких я не знала; купи колбочок рівними, припиленими рядами тягнулися в темряву; пучки трав висіли під поперечинами, а на підлозі недбало лежала шкура якогось дуже великого звіра — і я подумала, що не хотіла б зустрітися з її власником віч-на-віч.

Попри різноманіття — а точніше надмір речей — у середині відчувалися хаос і занехай. Мені раптом захотілося взяти до рук мітлу і вимести назовні гори залізної стружки та іншого сміття, яке, судячи за шаром пилу, валялося тут давненько.

Та господар, не звертаючи уваги на безлад, певним кроком рушив до середини кімнати й зупинився, вимогливо глянувши на нас:

— Чого в дверях мнетесь? Заходьте, спати всім пора — завтра вставати з першими крувами. Ходімо!

— Господарю, — Лайєн справді лишився стояти при вході, нерішуче зиркаючи собі під ноги, — у мене два питання. Перше: де ти збираєшся нас розмістити, якщо ця халабуда завбільшки з ляльковий будиночок і захаращена добряче? І друге: навіщо ми витирали ноги, якщо надворі значно чистіше, ніж усередині?

— Зараз побачиш, прудконогий, — буркнув Гаарн і відкинув убік кришку люка, біля якого, виявляється, стояв. — Спускайтеся — й ласкаво просимо до нашого гостинного дому.

Сказавши це, він, показуючи приклад, ступив усередину люка. Я обережно протиснулася між двома стелажами, набитими залізним хламом; слідом за мною, так само обачно, зморщивши ніс, ішов Лайєн. Дивна річ: мені здалося, що з кутка на нас хтось пильно дивиться, сердито поблискуючи очиськами. Я похитала головою — і відчуття розвіялося. Зупинившись біля відчиненого люка, я трохи позволікала, та все ж рішуче ступила на верхню сходинку залізних драбин, що вели кудись дуже глибоко — судячи з вогників унизу.

Тієї ж миті я відчула, як драбина ожила під ногами і почала опускатися — плавно й цілком беззвучно. Я навіть не встигла злякатися, як мене накрило впізнавання: я вже їздила на таких живих механізмах. Можливо, у тому світі, звідки мене занесло сюди.

Опинившись у просторому, яскраво освітленому приміщенні, я знову відчула дивну хвилю: я бачила щось подібне, і навіть запах — масний, липкуватий, настирний — був знайомий. Побачивши, що я спустилася сама, Гаарн невдоволено зморщив ніс:

— Ви що, поодинці вирішили? Підіймачів, значить, ніколи не бачили? — вже було загув, але вчасно схаменувся, згадавши, що я-то справді нічого ще не бачила в цьому житті.

Лайєн спустився мовчки; про «живу драбину» не сказав ані слова — лише почухав темну брову і неголосно кинув, ні до кого не звертаючись:

— А ти не такий уже й простий, гноме.

Гаарн, явно задоволений, виструнчився, підійшов до низеньких овальних дверцят і кілька разів ударив молоточком:

— Еріко, відчиняй, я з гостями!

— Знаю вже, — озвався мелодійний, ніжний голосочок, — і перед нами постало наймиліше створіння, на яке хотілося дивитися, гладити по голові й годувати цукерками.

Ця гнома була не схожа на ту, що я бачила вдень: доросліша — на вигляд років вісімнадцять, вища — мені не до грудей, а до плеча; струнка, гнучка. Сірий комбінезон сидів, як литий, а черевики на товстій підошві додавали кілька сантиметрів зросту. Світло-пшеничні коси відкривали невеликі, по-ельфійськи загострені вушка, прикрашені яскравим камінням; величезні сині очі, обрамлені світлими віями, дивилися на нас вимогливо й водночас із веселим здивуванням. Невеличкий ротик був ледь відчинений — ознака крайнього подиву, але яскраво-рум’яні губи тяглися в пустотливу усмішку. Саме так, у перший вечір нашого знайомства, постала переді мною найпарадоксальніша гнома з усіх, кого мені доведеться знати потім. Я відразу подумала, що ми заприятелюємо, — і так і сталося, що не завадило нам в подальшому і сваритися, і миритися.