Розділ 4. У якому починається чортівня

У голові не було жодної думки. Я не знала, як поводитись, і без усілякого апетиту колупала вже прохололу кашу, настороженим звірятком прислухаючись до перешіптувань за сусіднім столом. Із відчуттів лишилося лише щось, що можна назвати панікою: виступив липкий піт, подих збився, серце гупало о ребра, норовлячи вистрибнути з грудей, зір затуманювався… Коли я почула, як відсувають лави, страх накрив з головою, витіснивши всі настанови і Лайєна, і Гаарна. Я не підхопилася лише тому, що ноги мене не послухалися — нижче пояса все просто вмерло, і я, не очікуючи від себе такого, шугонула під стіл, боляче вдарившись підборіддям об край і, здається, відщербивши шматочок переднього зуба. Біль трохи протверезив, і я, повзаючи навкарачки та намагаючись не шарудіти, втиснула безвольне тіло під лаву, радіючи, що дбайливий хазяїн устелив підлогу свіжою соломою.

Мій маленький конфуз, однак, розрядив обстановку — чоловіки розреготалися втричі голосніше, підначуючи гнома: мовляв, підмайстер у нього геть нікудишній — від кухля пива з ніг валиться. Гаарн щось відказував своїм гортанним говором, йому вторили тим самим, а я з усіх сил намагалася не чхнути — від соломи, як виявилося, була не лише користь. Вона була пилозбірником і, крім того, зберігала шерсть котяри, що добряче потоптався біля моїх ніг; кілька шерстинок залетіли в ніс і так нещадно лоскотали слизову, що я божеволіла.

Чи то від моєї метушні, чи просто збіг обставин, але сталося те, що запустило колесо дальшої історії: плащ Лайєна, яким я прикрила піхви, аби не сідати на зброю, поволі, неохоче й невідворотно сповз донизу, оголивши перев’язь із мечем, — і встановилася недобра тиша.

— Це що за жарти, гноме? — пролунав холодний, пихатий голос. — Якщо очі мене не зраджують — це зброя?

— Так, так, достойний правий, — у голосі Гаарна, навпаки, вчулося шанобливе нотування, що викликало в мене подив. — Підмайстер, щеня зовсім. Надумав учитися — хоче мечником стати, в найманці податися, як ви.

— Щеня, кажеш? Та це ж навчальна зброя Мандрівників! — другий голос відрізнявся від першого, як вітер від каменепаду: важкий, тиснучий, безжальний. — Жоден Житель, який себе звісно поважає у руки її не візьме, не те що навчатися з нею.

— Кажу ж, хлопчисько, — щеня. Десь знайшов. На нормальний аденів нема — от і тягає з собою всюди, людям на сміх. Я йому і так, і сяк, навіть пропонував бастард до рахунку прикупити, а він — ні в яку: не хочу, каже, в борги влазити, — я бачила ноги Гаарна у важких чоботях зі штифтами по обіду підошви: він, дрібно семенячи, непомітно підсунувся до лави й тепер стояв просто біля моєї голови, певно, затуляючи. Я затамувала подих, геть не розуміючи, чому ці грубіянці так збудилися, побачивши мою зброю.

— За ідіотів нас маєш? — загув знову Каменепад. — Їх відбирають у новачків у храмі Енліль і взамін дають справжню зброю, кожному — за його іскрою. Ціна цій залізяці — менша за твоє життя просто зараз, тям, гноме?

— Ей, хазяїне, — вліз третій голос, улесливий, липкий; я мало не побачила його бігаючі очиці й спітнілі долоні. — Зізнавайся, у тебе тут Мандрівник гостює, га?

— Мужики! — прогримів Каменепад. — Тут Мандрівник! Та ще й без реєстрації! Ото повеселимося! Йшов по срібло, а знайшов золото! — і він зареготав утробно, ниций сміх так скрутило мій шлунок, що він погрожував віддати назовні щойно з’їдену кашу.

— Киш, відступи, гноме, — знову протяг Надменний. — Поглянемо на твого учня, може, пару уроків задамо. Якщо він не Мандрівник без реєстрації, — чого тобі боятися?

— Та чого ви присіклися, — у голосі Гаарна бринув відчай, що мене вразило. — Перепив хлопець. Спить собі. Ні радості, ні потіхи, ні слави з такого супротивника — кулаками махатися…

— З п’яного підмайстра — ні, а от за Мандрівника Падші відсиплють золота по його вазі, втямив, гноме? — знову прогуркотів Каменепад. — Думав, ти тут найхитріший? Он який прищур лукавий. Приховуєш щось — погано!

Лава над моєю головою жалібно рипнула — схоже, Каменепад гепнувся на неї всім тілом.

— Давай так, — знову Надменний. — Ти мужик серйозний, тямовитий, відразу второпав, з ким маєш справу. Без вигоди ми з вашого болота не підемо. У кращому разі — підпалимо пару хат, у гіршому — переріжемо, як крувів. Віддаєш нам Мандрівника, а здобич — навпіл. Згода? Хоч і худорлявий він у тебе, але й його ваги стане, щоб кілька рочків жити вволю — з дівками та випивкою.

— Кажу ж — підмайстер мій, місцевий, сусідський син. Усе, що з нього витиснеш, — головний біль від тупості. Та хіба я став би тут із Мандрівником розпивати, замість того щоб бігом до перевізника тягти? — здається, Гаарн розпалився; певно, ще й ногою притупував для переконливості.

Можливо, все б минулося, але саме в цю мить зрадницька шерстинка, що мучила мене останні хвилини, знайшла якесь особливо чутливе місце в носі — і я чхнула так голосно, що в лівому вусі аж заклало.

— Та це не просто Мандрівник — це дівка! — заревів Каменепад, зіскакуючи з лави й намагаючись її перекинути. — Оце-то я щось дивне в профіль і запримітив — думав, сорочка стирчить.

Я втиснулася в підлогу, заплющилась — і раптом почула щось неймовірне: спершу роздираючий нявкіт, а потім такий самий пронизливий вереск. Довкола лави закрутилася вакханалія — тупіт, дзенькіт заліза, вигуки, лайка. Я, притихши, гарячково намагалася згадати, що належить робити в таких випадках, — і, очікувано, нічого путнього не вигадала, як раптом зовсім поруч щось гепнулося на підлогу з хлюпом. Краще б я не розплющувала очі: на мене немигаючим поглядом дивився зовсім юний хлопчина; сріблясті очі вже затягувала мутна плівка, сіро-блакитна шкіра швидко блідла — що й зрозуміло: з розчавленим черепом рум’яним не будеш. Кров стрімко просочувала білу пов’язку, якою він підв’язав до голови вуха — такі ж гострі й довгі, як у Лайєна.