Розділ 3. Трактир «У ледачого кота»

Весь залишок шляху до села ми мовчали — надто вже багато всього сталося та емоції переповнювали через край. Не знаю, про що думав Лайєн, але дивлячись на усмішку, що час від часу торкалася його губ, а також на погляди, які він кидав на торбу з павучими кігтями, його думки ходили десь біля крамарів: підраховував виручку та прикидав, на що її спустити. Я не знала, наскільки дорогим був його одяг, але, зважаючи на те, що гноми відразу розпізнали в ньому не просто ельфа, а з вищих, — дешевим він точно не був. І тут виникла ще одна загадка: якщо є вищі ельфи, то, виходить, є й нижчі? Знати б іще, що все це означає…

Я ж була зайнята головним чином тим, що намагалася витягти з пам’яті бодай щось про минуле життя. Тепер, коли біль відступив, повернулася здатність мислити — і ці думки були не з веселих. Я не знала цього світу, але одне зрозуміла чітко: я не хочу тут залишатися. Біси, духи, павуки завбільшки з дорослу людину, ще не видимі мною демони і тисяча мільйонів інших небезпек — від дрібного гнусу, здатного тебе зжерти, до тих, про кого я ще не знала, цього вже досить, щоб забажати додому. А ще — супутник, щодо якого я не могла визначитися: варто його остерігатися чи ні?

Лише раз, поки ми йшли, Лайєн кинув на менерозсіянийпогляд — у ньому не було нічого, крім легкої зацікавленості: так дивляться на невідомезвірятко, чекаючи, що вонозробить далі. Як на зло, саме в цю мить я намагалася згадати назву дрібних білих квіточок, що розкинули по лузі свої зірочки, — і вигляд у мене був явно не високорозумний.Все було марно: я пам’ятала базові навички — як їсти, пити, спати; що таке йти, лежати, бігти. Могла перерахувати частини тіла і навіть внутрішні органи, знала, що таке вітер, небо, земля, як ллє дощ і сліпить сонце. Але назви дерев, птахів, квітів — це для мене поки було знання з іншого світу. Усі звірі зараз ділилися на лис і решту — лише тому, що лисицю я вже бачила, бодай і мертву. Так само було й з комахами. Здається, саме такі стадії проходить дитина, яка тільки-но пізнає великий світ, з тією різницею, що я не була дитиною. Ба більше — я пам’ятала, скільки мені років. Хоча, можливо, і не пам’ятала — це просто спало на думку, як і ім’я Джул Вайт, і я вчепилася в це, мов потопаюча за соломинку.

До села, що вільно й широко розкинулося під підніжжям пологого пагорба — того самого, що весь час маячив на обрії, — ми дісталися вже в сутінках. Лайєн помітно нервував, раз у раз зиркав то вгору, то назад, і я щоразу мала щастя милуватися його очима: погляд знову став уважним і зосередженим, від чого обличчя одразу набуло виразу звіриної настороженості. В голові майнула думка про природу походження ельфів, але я відклала її до кращих часів.

Було видно, що Лайєн тут не вперше: перекинувся парою слів з вартовими, кинув їм монетку за право переночувати в селі, кивнув хлопцеві-конюхові і навіть присвиснув услід містянці, що квапливо заганяла у двір дрібну домашню птицю. Я мовчала й внутрішньо благала його не зволікати, а йти просто до трактира, щоб я нарешті могла витягнути ноги, що гули від незвичної для мене втоми.Скиглити та жалітисьне хотілося — чуйка підказувала, що знов почую щось на кшталт: «нений, ти ж воїтелька».Хоча, яка з мене, к бісу, воїтелька, якщо я навіть не знаю, як правильно зветься та залізяка, що висіла мертвим тягарем на моєму боці й тягла мене вбік, через що останню сотню кроків я йшла перекошена, як бабця? Те, що я отямилася з мечем у піхвах і навіть здогадалася, як спритніше прикінчити павучиху, ще не робило мене воїтелькою. Ба більше — не робило кимось взагалі, поки я навіть власного імені до пуття не пам’ятала.

Лайєн упевнено звернув у кінець вулиці, де під химерною вивіскою «У ледачого кота» тулилася низенька, двоповерхова, дерев’яна будівля — найменше схожа на трактир.

—Ми ночуватимемо тут? — я порушила мовчанку, і Лайєн здригнувся від звуку мого голосу, наче встиг забути про моє існування.

—Ну так, а що не так? — кинув насмішкуватий погляд і зупинився.

—Не схожий цей сарай на трактир, — буркнула я, обминаючи його та прямуючи до «Кота».

—Знайшлася знавчиня: пам’ятаєш, як мають виглядати трактири, а як — сараї? — у голосі знову прокралося сумнів. Здається, він і досі не вирішив, ким мене вважати — Мандрівницею чи місцевою, а я не розуміла, що це змінить.

—Звісно, не пам’ятаю. Але щось підказує, що трактири інакші, — я зупинилася біля дверей, несміливо даючи йому змогу ввійти першим.

—Раз не пам’ятаєш — то й не розумнічай, — чомусь образився Лайєн і двічі вдарив молотком у двері. — Який би він не був, а це єдиний трактир на кілька днів шляху. Нам же не жити тут — переночуємо й підемо. Не криви носа, ти точно не принцеса.

Він, певно, хотів продовжити в тому ж дусі, вже приготувавши фразу про те, що воїтельки сплять на землі й їдять сире м’ясо, але двері розчинилися — і на порозі постало найбільш парадоксальне створіння з усіх, що я коли-небудь бачила.

Чому так? Та тому, що, побачивши подібне, ти вже ніколи цього не забудеш: на маленькому зморщеному тільці, вкритому сіруватою зваляною шерстю, трималася величезна голова з гіпертрофованими людськими рисами: непропорційно великі, майже фасеткові очі, напівприкриті голими — без вій — повіками; брів не було, ніс — дві крихітні дірочки між очима та ротом. Ні, не ротом — пащею, з кількома рядами гострих іклів, обведених сірими м’ясистими губами. Лисий, горбатий череп ряснів шрамами — свіжими й застарілими, і якщо приглядатися, у тому проглядала якась візерунчастість, що нагадала мені оповіді Лайєна про орчих. Із одягу — лише пов’язка на сетгнах, що спереду прикривала сором, а ззаду — ні, тож було видно крихітний хвостик із роздвоєною китицією. Створіння висіло в повітрі, відчайдушно лопочучи шкірястими крильцями, надто малими для такої голови; від цього вона клювала вперед, надаючи всій позі агресивного, готового до нападу вигляду.