Розділ 2. Павуки

— Ну нарешті, дочекалися, — сказав Лайєн так тихо, що я почула його лише тому, що стояла майже впритул. — Отже так: ти відійди й стій, як кам’яна статуя, не смій навіть поворухнутися — ці потвори хоч і виглядають моторошно, проте повністю сліпі й глухі. І головне — не лізь під ноги, не заважай.

Сказавши це, він відскочив убік і осипав чудовисько зливою стріл. Його руки рухалися з такою неймовірною швидкістю, що в якийсь момент я перестала розрізняти окремі рухи — вони злилися в суцільний потік, і мені навіть здалося, що він стріляє не стрілами, а блискавками, настільки стрімко все відбувалося.

Я стояла, боячись не те що поворухнутися — дихнути боялася, — але, як і обіцяв Лайєн, потвора не звертала на мене жодної уваги, хоч кілька разів пробігла зовсім поруч. Усе її зосередження було на ельфові. Той же, у свою чергу, кружляв довкола неї в неймовірному танці — то наближався, то різко відскакував і без упину атакував. Здавалося, його запас стріл нескінченний, і я вже навіть почала сподіватися, що все закінчиться добре — надто вже впевнено виглядав мій супутник.

Та саме ця впевненість, а радше — самовпевненість, і зіграла з ним злий жарт. У якийсь момент, помітивши, що тварюка рухається все повільніше, Лайєн припинив стріляти. І саме тоді сталося те, що здивувало всіх — передусім, звісно, самого монстра.

Як я дізналася потім, то був їхній «фірмовий» прийом — прикинутися мертвим, а тоді раптово кинутися в атаку. Стрімкого ривка не побачила ні я, ні навіть Лайєн зі своїм багатовіковим досвідом мисливця. Ще мить тому потвора стояла осторонь, а вже в наступну нависла над ельфом, осипаючи його якимось гидким, смердючим рожевим порошком. Той застиг, мов паралізований, і я зрозуміла — якщо не втрутитися, його пришпилять, як метелика шпилькою до дощечки. Чому саме це порівняння спало мені на думку — не знаю, але я чітко бачила й занесену лапу з бритвенно-гострим кігтем, і стрімко бліднуче обличчя Лайєна. Не думаючи ні секунди, я кинулася під черево чудовиська й встромила свою — за словами ельфа, «нікчемну» — залізяку в місце, де закінчувалася паща й починалося тулуб’я.

У ту ж мить мене обдало хвилею зеленої, гидкої рідини, і шлунок протестуючи скрутився. Наступної секунди мене придавила важезна туша мертвого монстра.

Поки я, лаючись і відпльовуючись, намагалася вибратися, Лайєн прийшов до тями, вихопив короткого кинджальця й заходився спритно, швидко й діловито відрубувати потворі кігті, увесь час озираючись. Я так остовпіла від такого видовища, що навіть перестала сіпатися, намагаючись звільнити ноги — й не даремно: з іншого боку тушу чимось підперли, і я, з полегшенням зітхнувши, нарешті вибралася на волю.

Тим часом Лайєн, який уже встиг вирвати в монстра жвали, раптом рвучко підхопився й схопив короткого меча, який досі без діла теліпався в нього за спиною.

— А це ти що тут робиш, гостровухий, га? Не твоя територія! — прогуркотів наді мною сердитий басок, і, підвівши голову, я з подивом побачила невисокого, кремезного чоловічка, зарослого густою, яскраво-червоною бородою мало не до очей.

— Я супроводжую Мандрівницю до селища, — незворушно відповів Лайєн, ховаючи меч і подаючи мені руку. — Хоч це і ваша, як ти висловився, територія, але чомусь патрулів ви не виставили. Тож довелося відбиватися від арахніди.

— Та ну звісно, — розреготався бородань. — А павука навіщо обідрав? Теж заради Мандрівниці?

— Авжеж, — Лайєн, діставши з поясної торбинки хустинку, з перебільшеною дбайливістю почав витирати моє забрьохане обличчя, яке вже неприємно пощипувало в тих місцях, куди потрапила пауча кров. — От дістанемось до селища — зайду до міняли й обміняю цю дурницю на бодай трохи пристойне спорядження.

— Дядьку, кому ти віриш? — раптом пролунав чистий, дзвінкий голосочок, і я побачила милу дівчинку, років шістнадцяти, теж невисоку й кремезненьку. — Щоб ельф, та ще й із вищих, ділився здобиччю? Бреше й не червоніє! Видно ж — прийшов спеціально за арахнідою. Самий початок їхнього шлюбного сезону: вони повільні й легкі здобичі.

— Мені байдуже, віриш ти мені чи ні, достойна гномко, — з гідністю відказав Лайєн, хоча я чудово бачила, як він стримує гнів, що блиснув у його дивовижних очах. — Ти бачиш цю дівчину? Вона поранена й потребує допомоги. На неї мало не напали ітуни, потім арахніда. З її рівнем невезіння шансів дійти до села в неї небагато. Хоча в одному ви маєте рацію — у мене справді є діла у ваших краях, і я з великою радістю можу передоручити піклування про неї вам.

Його пропозиція викликала бурю обурення — і не лише у гномів: я теж зовсім не горіла бажанням із ним розлучатися. Я… звикла до нього.

— Везуча чи ні, а павука прибила спритно, — пробурмотів гном, оглядаючи повалену тушу. — А ти глянь, ельф обдер її вмить — куди там мародерам. Хоч і з благородних, а руки з того ж місця. Ну гаразд, здобич ваша, по праву. Тільки ще раз побачу тебе на полюванні на моїх землях — отримаєш сокирою між вух, зрозумів? А зараз ідіть собі з миром. Селище — пів дня ходу, за пагорбом. Нам не до Мандрівниць — справ купа.

Промовивши це, він ще раз із жалем оглянув павука, закинув на плече сокиру, завбільшки з половину мого зросту, махнув племінниці і рушив туди, звідки прийшли ми. Дівчинка, скрививши незадоволену гримаску, показала ельфові язика за спиною дядька, тоді підморгнула мені й подріботіла слідом — неймовірно швидко для її міцної статури.

— Що це таке щойно було? — мене, мабуть від пережитого шоку, почало колотати, і я без сил опустилася на землю біля павука.