Розділ 1. Зустріч

— Гей, подивіться-но, а тут у нас хтось новенький, — пролунав над головою дзвінкий голосочок, і я відчула кілька поштовхів у ліву ногу, наче хтось штурхав мене носком сапога.
— Схоже на те, — пробурмотіли у відповідь, і мене знову копнули, цього разу з іншого боку.
— А перевір-но кишені, якщо воно з прибулих, у нього мають бути монети, — озвався третій голос, тремтячий від жадібності.
— Сам перевіряй, — пискнули збоку. — Подивися, яке воно здоровенне.
— Та ще й потворне, — знову удар. — Ходімо-но краще звідси. Не хочу бути поруч, коли він прокинеться.

Мене копнули востаннє, і голоси почали віддалятися, сперечаючись між собою, що все ж треба було перевірити мої кишені — раптом, крім монет, там є ще щось.

Почекавши, поки вони зовсім стихнуть, я, витримавши ще мить, наважилася розплющити очі — й одразу ж закрила знову. Сонце, звісно, мало виглянути саме тепер, у щілинку між листям! Промінь, вдаривши в повіки, ковзнув убік, а я стиснула зуби, щоб не застогнати. Головний біль, до того майже непомітний, тепер накотив хвилею, немов приплив, що раз по раз накриває все сильніше, заповнюючи кожен куточок мого єства.

Друга спроба відкрити очі й озирнутися виявилася куди вдалішою. Наді мною височіло якесь дерево — назви якого я не пам’ятала — і його розкішна крона затуляла весь небосхил, лише подекуди між листям пробивалося блакитне небо.

Потрібно було вставати — м’язи затекли від довгого лежання, і дуже хотілося потягнутися, але я все ще побоювалася, що ті незнайомці, котрі щойно так безцеремонно поводилися зі мною, можуть бути десь поблизу. Озирнувшись і переконавшись, що довкола нікого немає, я обережно, підтримуючи розколену болем голову рукою, сіла.

Жодної думки про те, хто я, де знаходжуся і чому лежу на землі, не було. Втім, думок узагалі не було. Хотілося пити — нестерпно — і трохи їсти. Провівши рукою по волоссю, я відчула під пальцями доволі велику ґулю, прикриту скоринкою засохлої крові. Отже, пролежала я тут досить довго, перш ніж отямитися. Тепер принаймні було зрозуміло, чому мені так боляче і чому я нічого не пам’ятаю — мабуть, на мене напали, вдарили по голові, а ті істоти, чиї голоси я почула, до цього не мають стосунку.

Дивно, але паніки через амнезію я не відчувала — буває всяке. Якщо пам’ять зникла, це ще не означає, що вона не повернеться. Треба просто трохи зачекати. Наразі ж завдання було куди приземленіше — знайти джерело води, напитися, вмитися й спробувати змити кров із голови.

Придивившись уважніше, я помітила, що вдягнена у штани з сірої, щільної й доволі грубої тканини — шкіру трохи поколювало в місцях, де вона торкалася ніг. Напівчобітки виглядали набагато пристойніше — м’яка шкіра, товста підошва, та сиділи вони ідеально. Зверху — сорочка з тієї ж тканини, що й штани, перетягнута широким, завширшки у три долоні, шкіряним поясом, до якого було причеплено безліч дрібниць — від фляги до простеньких дерев’яних піхов, оплетених шнурами.

Побачивши флягу, я так зраділа, що не відразу збагнула — при мені є холодна зброя! Якщо чесно, у той перший день у цьому дивному світі я була не надто кмітливою. Та це пробачливо, бо, незважаючи на мій фізичний вік у двадцять два роки, по суті я була немовлям — та ще й як слід вдареним по голові.

Коли я, спорожнивши флягу наполовину, нарешті змогла мислити тверезо, то першим ділом перевірила власні кишені й, на своє величезне здивування та задоволення, справді виявила там сім блискучих монеток із жовтого металу, а ще — у поясній сумці лежало яблуко, дві пляшечки (в одній синя, в іншій червона рідина) і кілька сухарів.

— Непогано, — сказала я вголос, щоб хоч трохи розвіяти дрімотну тишу навколо. — Принаймні смерть від спраги чи голоду мені не загрожує.

— Зате тебе цілком можуть зжерти ітуни, — долинув за спиною насмішкуватий чоловічий голос. — Та й вовків із лисицями тут вистачає.

Я миттю зірвалася на ноги, хапаючись — на власне здивування — за руків’я меча.

— Ей, мала, не тягнися до зброї, якщо ще не знаєш, як нею користуватися, — навпроти мене стояв високий, на пів голови вищий за мене, молодий чоловік у зеленому. За його плечем висів лук. Чорне волосся було зібране у високий хвіст, відкриваючи вуха — гострі й доволі довгі, що, втім, анітрохи не псувало його обличчя. — Бачу, ти новенька. Не лякайся. Бачиш, мої руки порожні — я не тримаю зброї. Давай просто поговоримо, гаразд? Мене звати Лайєн. А тебе?

— Джул. Джул Вайт, — я не пам’ятала свого імені, але казати про це незнайомцеві не хотілося, тож назвала перше, що спало на думку. І що ж, звучить цілком мило — ось навіть красень усміхнувся.

Він справді був гарний. Тепер, коли моя напруга трохи спала, я роздивилася його уважніше й здивувалася не лише дивним вухам, а й очам — величезним, мигдалеподібним, витягнутим до скронь, неймовірного кольору: яскраво-фіолетовим із золотистими цяточками. Не людські очі — ось як я могла б їх описати. Та й увесь він нагадував радше істоту не зовсім земну: високий, стрункий, майже прозорий — і водночас у його руках та розвороті плечей відчувалася сила.

Помітивши, що я безцеремонно його розглядаю, Лайєн усміхнувся й повільно обернувся довкола себе, даючи змогу роздивитися ще краще.

— Я ельф, — просто сказав він, наче прочитав мої думки. — А ти — людина. Здається, навіть воїн. Дивно… рідко бачу жінок-воїнів. Ти хоч щось про себе пам’ятаєш?

Його слова застали мене зненацька. Мало того, що я не розуміла, що означають ці слова — ельф і воїн, — так ще й те, що він знає про мою втрату пам’яті, трохи лякало.