Єгор з’явився серед натовпу не одразу. Надя побачила його очі перш ніж обличчя. Вони були живі — такі самі, як у дитинстві.
Вона кинулася до нього, не думаючи ні про що. Вони обіймалися довго, плакали і сміялися одночасно. Люди навколо не відводили поглядів — навпаки, вони усміхалися.
Місто змінювалося просто на очах. Діти сміялися голосно, не ховаючись. Дорослі говорили емоційно, жестикулювали, сперечалися. Хтось плакав — і це було нормально.
Надя стояла поруч з Єгором і слухала місто. Воно більше не було тихим. Воно було живим.
Вона знала: страх більше не повернеться. Бо люди згадали, ким вони є. І цього вже неможливо було забрати.