Ранок на центральній площі почався як завжди — надто спокійно. Небо було сірим, без єдиної хмари, ніби й воно боялося проявити настрій. Надя стояла серед людей і відчувала, як серце б’ється швидше, ніж дозволено цьому місту.
Її руки тремтіли, і вона ховала їх у кишенях, щоб ніхто не помітив. Навколо проходили люди з порожніми обличчями. Вони дивилися крізь неї, ніби Наді вже не існувало. Кожен крок здавався важчим за попередній.
Вона згадувала підземелля: тихий сміх, приглушені голоси, обійми, від яких хотілося плакати. Там страх був іншим — чесним. Тут же він був холодним і липким, таким, що паралізує.
Надя подумала про Єгора. Про той день на площі. Про його короткий сміх. Вона зрозуміла: якщо зараз відступить — місто назавжди залишиться мертвим.
Вона зробила крок уперед