Надя стояла на порозі великої зали, де зібралися всі Забуті. Вони дивилися на неї, мов чекаючи чуда.
Ми можемо показати місту, що емоції — це не кінець, — сказала вона. — Ми можемо повернути життя на вулиці.
Вони обговорювали кожну деталь. Коли і куди вийти, як почати хвилю емоцій, щоб страх не зупинив людей. Кожен крок був ризиком: якщо хтось помилиться — він зникне. Серця билися швидко, а руки тремтіли від страху і надії одночасно.
Надя думала про Єгора, про його усмішку, і відчувала, що не можна відступати.