Надя почала помічати те, чого не бачили інші. Порожні будинки. Людей, які зникали з маршрутів. Старі райони, куди ніхто не ходив. Вузькі вулиці, заплутані провулки — вони виглядали як лабіринт, де час сповільнювався.
Вона блукала вулицями, відчуваючи, як холод проникає крізь одяг, а каміння під ногами холодне і шорстке. У цьому спокої була якась дивна безпека, немов місто забуло про неї.
Там вона зустріла жінку з живими очима. Це було лячніше за будь-який крик.
— Ти теж пам’ятаєш, — тихо сказала жінка. — Вони думають, що нас немає. Але ми є.
Жінка розповіла Наді про Забутих — тих, хто не зник остаточно. Тих, кого сховали під містом, щоб вони могли відчувати. Тут сміх не зник, тут сльози були дозволені. Надя слухала і вперше відчула надію. Хоча серце билося швидко, наче боялося, що це лише ілюзія.