Про Єгора більше ніхто не говорив. Удома стояла тиша, важча за будь-які слова. Батьки ходили повз його кімнату, ніби її не існувало. Надя бачила, як мати дивиться на стіну, де колись висіло фото.
Вперше Надя зрозуміла, що біль можна відчувати мовчки. Він не кричав, не плакав — він просто був. Усередині. І ріс.
Вона знала: якщо дозволить собі емоції — зникне теж. Але жити так далі було неможливо.
Уночі вона почала записувати спогади про Єгора. Щоб не забути. Щоб довести самій собі, що він існував.
Вона перечитувала кожен запис, відчуваючи, як слова оживають у серці. Сльози текли тихо, без звуку, але з кожним рядком вона ставала сильнішою.