Глава 18. Якщо я кажу — біжи. Біжи!

«Вам пробачать суворість, якщо ви

будете суворі й до самого себе».

(Андре Моруа)

Джул, Розмовляючий острів, восьмий день Періоду Пробудження

Повернулися вже затемна і, не сказавши одне одному навіть пару слів перед сном, розійшлися по кімнатах. І зараз я лежала під ковдрою, і мене трусило, наче в лихоманці, — чи то від холодної сирості, що поглинала кімнатку, чи то від власних думок. На сусідньому ліжку солодко посопувала та, кому я сьогодні практично відмовила в праві на щастя, а то й на життя. Просто поставивши під сумнів доцільність її викупу в Падшіх ціною аметиста, що дарував Неназваному таку необхідну йому плоть. Так, він недовго міг нею користуватися, але, якщо він і справді замислив те, що здалося логічним навіть мені, то в нього було достатньо часу на це. Йому навіть не довелося б брати когось силою — зовнішність і харизма Лайєна та його власна, демонічна, огортаюча чарівність поклали б до його ніг безліч жінок, жадаючих його уваги, — тільки вибирай.

Сон не йшов, так само як і Сірий із його заколисливим муркотінням і теплими боками, і, покрутившись іще трохи, я одяглася й обережно, ступаючи якомога тихіше, вийшла надвір.

У глибокій, оксамитовій, опівнічній тиші, яку переривали лише далекі сплески хвиль, думалося особливо ясно, і я раптом усвідомила, що, як би не вчинив Лайєн тоді, в лісі, це зіграло б на руку ворогові. Без Міллі ми були б слабшими, і не факт, що взагалі змогли б подолати місто мерців, а він у будь-якому разі здобув би тимчасову плоть, використавши її душу. З усього виходило, що я даремно зірвалася на Лайєна й варто було б уранці перед ним вибачитися, але дуже не хотілося так відкрито визнавати власні помилки. Тому я й не могла тепер заснути, розглядаючи щедро всипане зорями небо.

У якийсь момент мені здалося, що в знайомому малюнку сузір’їв щось змінилося, зсунулося, наче хитнулася штора, змінюючи звичний вигляд. Я потерла очі — ні, все на місці, як і пів року тому, але все одно залишалося відчуття неправильності, накладеної реальності, як тоді, коли я побачила дорогу, що розійшлася під ногами, і каміння стародавньої бруківки. Наче один світ наклався на інший і на мить проступили його риси.

Голова злегка паморочилася, а під ногами відчувався легкий гул, наче там, унизу, на неймовірній глибині, працює механізм, що змушує цей світ існувати.

— Чортівня якась, — буркнула я собі під ніс і зовсім не здивувалася, почувши за спиною таке спокійне й майже байдуже:

— Що саме тебе бентежить, Юлю?

— Скажи, — я вирішила повністю проігнорувати те, що він знову назвав мене тим ім’ям, яке я носила до того, як потрапила сюди, — тобі не здається, що все навколо несправжнє? Наче одну картинку наклали поверх іншої й змусили нас усіх вірити в те, що вона правдива?

Судячи з того, що його обличчя зберегло відсторонено-спокійний вираз, я зрозуміла — він помітив те саме, що й я. А можливо, просто йому було байдуже…

— Я хочу попередити тебе — коли ми повернемося на Твердь, я вас покину, не знаю, надовго чи ні, але це необхідно. Я мушу владнати справи.

Його тон, його вигляд, його голос говорили мені про те, що це не раптове рішення, а давно продуманий план, і я не знала, що відповісти. Він мав рацію — після всього, що обрушилося на нього та його клан, після тих випробувань, які випали на долю цього вже не молодого чоловіка, він потребував кількох днів відпочинку, але мені здавалося, що наше перебування тут, у цьому портовому містечку, дуже гарно позначилося на всіх. Вочевидь, я помилялася або ще чогось не розуміла в нашому Шукачеві.

— Я не маю права тебе зупиняти, сподіваюся тільки, що не забудеш про нас. Ти вирушиш на пошуки тієї самої дитини, відзначеної Енліль? — я стримувала сльози й намагалася, щоб голос не тремтів, виходило погано. Особливо видавало це протяжне еР…

— Не слід мені втручатися в його долю, — Ньєрд кинув у мій бік здивований погляд. — Поки він малий, його магія спить, щоб пробудитися в потрібний час. Не варто мені бентежити його й підштовхувати туди, куди потрібно мені. Так я ризикую спотворити його душу й закласти туди не те, що задумали боги, а те, чого хочеться мені. Дитина — чистий аркуш, і лише від неї залежить те, що на ньому буде накреслено. Не треба їй заважати й підставляти свої літери під її перо.

— Ти справді думаєш, що на майбутнє дитини, на її характер і те, ким вона виросте, так сильно впливає оточення? — у моїй душі щось ворухнулося, ще неясне, але наполегливе.

— Звісно! — Ньєрд навіть трохи підвищив голос, прагнучи надати словам ваги. — І тому найголовніше у вихованні — не заважати, а лише трохи підказувати, та й то — на прохання. Інакше ризикуєш отримати копію себе, але не точну, а спотворену, і потім ти все життя дивитимешся в криве дзеркало й думатимеш: «А чому так вийшло?» А коріння поруч — ти сам своїми вчинками, діями, словами і, головне, неодмінним бажанням переламати під себе, ти сам це створив.

— Тобто, на твою думку, немає однозначно поганих і хороших? Є лише людина, така, якою її задумали боги, а отже — нейтральна, і потім її оточення формує з неї те, що виросте? — занепокоєння всередині мене вже починало відрощувати голки.

— Думаю, так. Людина народжується зі своєю особистістю й характером, і немає від початку злих — це суперечить усім законам світобудови, і тому так важливо не заважати їй нормально рости.