Глава 16 Якщо доля дала тобі лимон — вичави його супротивнику в очі

«Наші долі й наші наміри майже завжди грають невлад.»

(Андре Моруа)

Джул, Розмовляючий острів, сьомий день Періоду Пробудження

Він уже чекав на мене біля воріт, що вели до похмурих піків Хребта Перелому, і, судячи з привітного вигляду, перебував у чудовому настрої. Зміна була настільки разючою, що висновок напрошувався лише один — ми й справді йдемо полювати, адже ніщо інше в цілому світі не здатне так надихнути нашого жадібного ельфа.

— Ти вирішив наостанок як слід прорідити популяцію місцевих арахнід? — я вирішила вдати, що не помітила нічого з того, що відбувалося з ним у трактирі.

— О, то ти здогадалася? Ну що ж, навчання явно пішло на користь. Хоча я й не зрозумів половини сказаних тобою слів. Поясниш? — кинувши на мене насмішкуватий погляд, він бадьоро закрокував утоптаним трактом — цією дорогою явно користувалися набагато частіше, ніж тією, що вела до лісу чи до Храму.

— А що тут пояснювати — вирішив повернутися на Твердь, як слід набивши сумки цінним товаром — кігтями та іншими частинами нещасних звіряток, — я намагалася йти з ним в одному темпі, і мені це нарешті вдавалося.

— Було б найвищою мірою нерозумно й недалекоглядно не скористатися так доречно підвернутою нагодою, — він повчально підняв палець угору й напустив на себе пихатий вигляд. — Звісно, кігті в них зараз не такі, як у період шлюбних ігор, але нам і такі підійдуть. Здається мені, що на ринку відчувається легкий дефіцит цього товару, і хто встигне першим, зірве великий куш.

Ця лекція з економіки від ельфа була настільки незвичною, що я деякий час мовчала, обмірковуючи почуте.

— Але як ти можеш бути впевнений, що може бути в дефіциті, а що ні, адже ти, за твоїми власними підрахунками, пів року перебував навіть не в іншій частині світу, а взагалі в іншому світі! — я отримувала щире задоволення від нашого діалогу, і, судячи з погляду Лайєна, він теж.

— Я можу бути де завгодно й скільки завгодно, хоч тисячу років, але, повір, увесь мій досвід буквально кричить про те, де можна нажитися. Дивись сама, — він, не повертаючи голови, почав загинати пальці, впевнений, що моя увага повністю зосереджена на ньому. — Ти правильно помітила — минуло пів року відтоді, як Острів закрився. Жодне судно не відпливало звідси, а отже, всі ті унікальні товари, які могли потрапити на Твердь, просто були відсутні, а ділки, відчувши вигоду, приберегли залишки. Послухавши всі чутки й новини, я зрозумів, що велика війна, на щастя, так і не розгорілася, але добряче всіх налякала й залишила по собі ще запекліші сутички як на кордонах володінь кланів, так і в тих місцях, що досі жирували в цілковитій розкоші та спокої. А що роблять усі розумні, коли чують небезпеку?

Він зупинився й вичікувально подивився на мене, наче він екзаменатор, а я студентка.

— Ну це й дитині зрозуміло, — не збавляючи темпу, я пройшла повз і махнула рукою. — Чого встав, ходімо швидше, а то й до вечора не дістанемося.

— То що ж зрозуміло дитині? — здавалося, він таки вирішив домогтися відповіді.

— Що вони озброюватимуться, хто багатший — найматиме навчених воїнів, укріплюватиме свої гарнізони й сховища. Тільки до чого тут арахніди? Невже немає жодних альтернатив — доступніших і дешевших?

— Я чую, ти багато згадала зі свого світу, — він порівнявся зі мною й спробував знову вирватися вперед. — Але, здається, забула те, що я говорив тобі про цей — кігті арахнід — це найміцніший матеріал. Він не іржавіє, не тупиться з роками, його неможливо зламати чи зіпсувати. Це ідеальні клинки й наконечники стріл. Раніше протиставити їм хоч щось могли лише гноми, але ти ж пам’ятаєш, яке рішення ухвалили бородачі?

Я примовкла, старанно крокуючи з ним нога в ногу, не даючи вирватися вперед. Справді, новина про те, що родичі Гаарна й Еріки вирішили відсидітися під горами, поки решта дають відсіч Неназваному, не стала для мене несподіванкою — Гайдіс розповідав про це зі смішком і образливими жартами, які краще б не чути гномам. Але одна річ — чути від когось, й зовсім інша — бачити тінь сорому в очах тієї, кого я знала хороброю, спритною й винахідливою воїтелькою.

— Але, здається, ти дещо забув, — я вставила свою підніжку обережно, намагаючись не надто різко повернути його з небес на землю. — Ми з тобою першого ж дня вбили арахніду, та й потім зустрічалися з ними.

— Це дрібниця, — він відмахнувся, прискорюючи крок. — Ті, що живуть на Тверді, дрібніші, слабші, і їх мало. Пам’ятаєш про птериксів? Вони не дають їм розмножуватися, тому на зиму й період линяння арахніди йдуть у нори, під землю, подалі від тих, хто розорює їхні кладки.

— Гаразд, майже переконав, — я теж пішла швидше й знову зрівнялася з ним. — Але ж ти не один такий розумний, хто захоче привезти з острова такий цінний товар, ти про це не подумав, бариго?

Ми обоє майже бігли, не даючи одне одному переваги, і, здається, ельфа це починало дратувати.

— Я про все дізнався, — він уже не усміхався. — На борт не пустять торговців, це не вантажне судно, воно не витримає великої ваги. Тільки для мандрівників на кшталт нас. Розумієш, що це означає?

— Це означає, що ти будеш єдиним, хто привезе унікальний товар, — я подумки захопилася. Ну який молодець, усе-то він продумав!