Глава 15 Якщо зорі запалюють, значить?..

«По-друге, треба діяти. Замість того, щоб скаржитися на абсурдність світу, спробуймо перетворити той куточок, куди закинула нас доля».

(Андре Моруа)

Джул, Розмовляючий острів, шостий день Періоду Пробудження

Поверталася до трактиру вже в густіючих сутінках — найперший крок дався важко, через силу, через розуміння, що це вже назавжди.

Як і обіцяла сама собі, не озиралася і, можливо, саме тому поки що не відчувала гострого болю втрати. Здавалося, що він так і залишився за спиною — похмурий замок на краю світу, який кує не стільки тіла, скільки душі.

Чи шкодувала я про те, що мене відпустили так легко? Звісно! Підсвідомо я очікувала вмовлянь, довгої розмови віч-на-віч, натяків, що варто було б іще рік, а то й два витратити на навчання, тим паче що я й сама розуміла — не готова. Але ні, мені просто вручили кинджал і сказали:

— Іди, усе інше добереш у бою.

Дорога легко лягала під ноги, розгорталася стрічкою, що губилася в тумані, який вже поступово опускався, а в повітрі прозирали нотки морозної свіжості, осідаючи на губах солоним бризом. Море чекало, воно не відпускало, і я подумала про Ньєрда — цікаво, чи лукавив він, коли говорив, що вирішив назавжди забути про кораблі, чи все ж приховав заповітне.

Після їхнього повернення мені не випала нагода побути з ним поруч, та й сама я не була схильна до розмов, але зараз, слухаючи поклик води, мимоволі пришвидшувала крок, прагнучи якнайшвидше побачитися не лише з кочівником, а й з усіма іншими.

На сходах, що вели до готелю, на мене чекав Рейнольд і, правду кажучи, кращого й вигадати було неможливо. Не знаю, чому нам вирішили не заважати, але, як виявилося, краще за нього зрозуміти мої почуття не зміг би ніхто.

Ми обоє втратили цього дня дуже важливу частину себе й зрозуміли — удвох пережити втрату легше.

Він просто простягнув мені руку, посадив поруч і сунув глечик із пінником, на його думку, найкращими ліками від смутку й туги. Я вже знала, що це алкогольний напій, хоча ще жодного разу не доводилося куштувати.

За звичаєм, прийнятим на Розмовляючому острові, місцеві господині близько місяця настоювали борошнисті зерна на солодкому корені, потім проціджували отриману бульбашкову суміш крізь просочену ягідним соком тканину й прибирали тижні на два до льоху — подалі від сонячних променів і тепла. У підсумку виходив дуже легкий, приємний напій, що лікував душу й тіло.

— Ти знав, що так буде? — я наважилася заговорити лише тоді, коли небо всипали зорі й він не зміг би розгледіти мого обличчя, навіть наблизившись упритул.

— Звісно, ні, — легкий смішок і дотик рукою до руки. — Думаю, це знання кожен отримує строго у свій час і тоді, коли вже не зможе поділитися ним ні з ким з учнів.

— Ти б залишився, якби знав, що так і буде? — мої останні слова заглушив неясний шум нагорі, і я мимоволі підвищила голос.

— Що саме? Що я зустріну справжню дружбу й зможу нарешті розібратися в самому собі? Що я здобуду й посилю свій дар і допоможу закрити розлом між світами? Чи що зможу взяти участь у боротьбі з тим, чиє ім’я не називають навіть боги? Звісно, я б залишився. Ти ставиш дивні запитання. З тобою точно все гаразд? — знову дотик руки, цього разу трохи довший, і знову шелест згори.

— Так, мені здається, зі мною все негаразд, починаючи з того, що я взагалі не у своєму світі й щодня, щохвилини змушена робити вибір, — у голові з’явилася дивна легкість, а ноги, навпаки, почали наливатися приємною важкістю. — Ходімо-но спати, друже мій. Пам’ятаєш настанови Гайдіса про те, що робить воїна воїном? Негоже першого ж вечора забувати про це.

Встати, до речі, вдалося лише з третьої спроби — я не розуміла, чому все навколо пливе й хочеться хихикати, і це не вислизнуло від Рейнольда.

— Та що з тобою, справді? — він, міцно підхопивши мене під руку, нарешті поставив на ноги й притулив спиною до поруччя сходів. — Ти так сильно засмутилася? Облиш! Наші пригоди тільки починаються, тим паче така злагоджена команда підібралася.

— Не знаю я, що зі мною, — язик, як і тіло, погано слухався, і дуже хотілося лягти й заснути просто тут, на сходах.

— Просто ти випила забагато, і твоє тіло завтра тобі за це не подякує, — пролунав згори знайомий насмішкуватий голос, і я зрозуміла, хто там шарудів увесь цей час.

Лайєн власною пихатою персоною спустився згори, немов розгнівана совість, і я подумала, що йому дуже пасувала б роль ментора молодих воїнів у Храмі. Безцеремонно відсунувши ошелешеного Рейнольда, він уже звичним рухом підхопив мене на руки й поніс до спальні, яку я ділила з Ерікою та Мілларгою, сухувато кинувши наостанок:

— Ти б іще дитину місцевим пінником напоїв...

Уже засинаючи, я помітила в темряві дві зелені іскри, а за секунду до моїх ніг привалилося щось важке й тепле, що видавало оглушливе муркотіння.

На ранок організм від щирого серця віддячив мені і головним болем, і ломотою в суглобах, і, головне, неймовірною сухістю. Здавалося, я пройшла всі Великі Піски із роззявленим ротом і перетворилася на мумію.

Подумки пообіцявши собі більше ніколи не торкатися жодного алкоголю, я сповзла з ліжка й зі здивуванням виявила, що в кімнаті зовсім сама і, судячи з усього, за вікном уже полудень.