Розділ 14. Є рішення, які приймаєш лише сам

«Система сил перебуває в рівновазі, доки

дія дорівнює протидії. Коли протидії немає,

рівновага неможлива.»
(Андре Моруа)

Джул, Розмовляючий острів, шостий день Періоду Пробудження

До свого сорому, я не одразу збагнула, хто саме вшанував нас своєю присутністю, а коли зрозуміла, то ледве стримала порив стати перед нею навколішки.

Вона не пригнічувала й не випромінювала підкорюючої величі, притаманної старшій сестрі, ні. Її очі кольору ріллі дивилися лагідно й ніжно, у куточках злегка потрісканих губ ховалася усмішка, а шкіра, на вигляд тепла й м’яка, щедро осяювала все навколо ніжним сяйвом, не сліпучим, а зігріваючим, як вересневе сонце.

Однак було в усій її постаті щось таке, що попереджало: не дай себе обманути, це не просто жінка, а насамперед богиня, і вона, як і всі вони, не така проста.

Я зрозуміла, чому Файка говорила мені про неї з таким захопленням, що межувало з фанатизмом, — вона прихиляла до себе з першого погляду, але, придивившись уважніше, ти помічав і сталь, що проглядала крізь оксамитову кароокість, і твердість каменю, що ховалася за усмішкою, і незламну волю в натруджених руках, схрещених на рівні грудей.

— Мені незрозуміла твоя розгубленість. Справді, я, на відміну від сестер і брата, нечасто спускаюся до вас, сюди, у цей тварний світ, але в моєму вигляді немає нічого такого, що могло б змусити смертного замовкнути від жаху, — її брови злегка піднялися, а губи розтягнулися в ще ширшій усмішці — не награній, а справді співчутливій.

— Усе гаразд, просто я не думала, що зможу привернути увагу ще когось із тутешніх богів, — власний голос здався мені жалюгідним і мекітливим, і, подумки вичитавши себе за цю малодушність, я трохи стрепенулась, що не сховалося від всевидючих очей тієї, яка стояла навпроти.

— Можливо, у тобі ще вирує кров після того, що вам довелося подолати. Скажу відверто — я здивована. Ще ніхто не кидав виклик і не виходив переможцем із подібної сутички, та ще й із таким нечисленним загоном і в малих силах. То чому ти не пішла?

Вона жадала відповіді, це було помітно з того, як над нами згустилися легкі хмари, наливаючись дощем і готуючись пролитися на ріллю. І все ж я зволікала — не тому, що мені приносило задоволення змушувати божество знемагати в очікуванні, я просто й сама не знала, чому вчинила саме так.

Коли демон опав купою мокрого пір’я, що швидко розповзлося слизом, і склепінням пробігла перша глибока тріщина, обсипавши нас кам’яною крихтою, я почула тихий голос — він не належав нікому з тих, кого я вже знала. Він кликав мене на ім’я, на те саме, яке я носила в іншому світі, і саме тому я озирнулася.

У темряві коридору, що нарешті відкрився, сяяла тонка смужка світла, чистого й яскравого, якогось неживого й недоречного в цьому світі. Простеживши поглядом, я помітила, що воно йде від дверей, яких тут за жодних обставин не могло бути, — оббитих шкірозамінником дверей Юліної квартири.

На мене чекали по той бік, і я, судячи з усього, впоралася з тим завданням, заради якого й була відправлена на цю землю зі своєї реальності.

Здавалося, час навколо завмер, зупинив свій плин, не рухався ніхто й ніщо, залишилися лише я і двері, які злегка погойдувалися, ніби від протягу, хоча навколо не було ані найменшого подиху.

Я, не розуміючи того, що настав час зробити черговий вибір, просто ступила назад, у бік тих, хто ціною власних життів допомагав мені, і двері зачинилися, залишивши тонкий промінь, що падав збоку, немов натяк на те, що я ще можу передумати.

Тієї ж самої секунди час не просто відновився, він, ніби бажаючи надолужити згаяне, здавалося, прискорився, і все подальше я вже не запам’ятовувала. Ані того, як падали шматки стін і стелі, ані того, як Рейнольд із зовсім божевільним виглядом зганяв нас у протилежний кут, мабуть, сподіваючись прикрити собою, ані того, як той, хто був Айолом, раптом здійняв руки, відводячи спалахами магічного полум’я від нас особливо великі уламки, — усе це розмазалося, змішалося в одну купу. Чітко я пам’ятала лише погляд Лайєна — немигаючий, приголомшений, розгублений — і голос Ньєрда, несподівано високий і владний, що перекрив гуркіт обвалу. Він наказав нам узятися за руки, і я схопила тих, хто був поруч, — безвільну кисть Еріки й гарячу, шорстку долоню схлипуючого Гаарна, а потім мене накрило темрявою.

— Це все неправильно, — я дивилася на безтурботні води Моря Надій, що виблискували вдалині, і раптом зрозуміла, що незабаром доведеться повертатися на материк. — Ми всі розуміємо, що головне зло нікуди не поділося. Воно лише причаїлося, накопичуючи сили, зрощуючи себе. Піти зараз означало б утекти, покинувши всіх тих, хто став мені таким дорогим. Якщо Ворон був тим самим демоном, що прийшов слідом за мною, то я нічого не змінила, лише прибрала те, чого тут без мене й не було б.

Здогад прийшов раптово — а що, як саме в цьому і є головний ключ до випробування? Не просто вбити того, хто тобі призначений, і піти? Адже, якщо так розібратися, — це те зло, яке ти сам і привів у світ своєю появою.

— Мені тепер що, перш ніж битися з Неназваним, доведеться знищити всіх тих, хто тут залишився, поки інші Мандрівники приймали рішення просто сидіти склавши руки? — від цієї перспективи зрадницьки затремтіли коліна, а неуважний кивок Ейтарі підтвердив здогад.